— Тримайтесь! — повторив йому служитель, який уже все знав.
В домі все було догори дном, ніби смерть вдерлася туди силоміць.
Вбігши, Чезаріно одразу ж кинувся в кімнату матері і там, у глибині, на ліжку, побачив її… таку довгу (таке було перше, приголомшливе, дивне, несподіване враження), — таку довгу, о Боже, ніби смерть навмисне її видовжила. Вона лежала невпізнанна, заціпеніла, і коло ніздрів уже залягли свинцево-сірі тіні.
— Що це? Що?.. — бурмотів він, опустивши плечі й витягуючи шию, аби краще бачити, як це звичайно роблять короткозорі: в першу мить він скорше був зацікавлений, аніж наляканий цим видовищем.
І ніби у відповідь із сусідньої кімнати, розітнувши страхітливу німоту смерті, пролунав надсадний, хрипкий крик немовляти.
Чезаріно рвучко повернувсь на цей крик, ніби той кресонув його бритвою по спині, і, тремтячи всім тілом, глянув на служницю, яка мовчки плакала, стоячи навколішки перед ліжком.
— Дитина?
— Там… — кивнула вона на двері.
— Її? — скорше видихнув, ніж запитав він.
Служниця ствердно кивнула головою.
Він знову обернувсь до матері, але вже не мав сил дивитися на неї. Вражений раптовим, жорстоким відкриттям, яке приголомшило його і наче вбило скорботу в серці, він затулив обличчя руками і відчув, як ізсередини, з глибини його заціпенілого тіла рветься зойк, — та горло, здавлене розпачем, його не пропускає.
Отже, від пологів? Умерла від пологів? Але ж як воно могло статися? То он чому! І раптом у нього майнула підозра, що там, звідки пролунав дитячий плач, хтось є; він обернувся й з ненавистю глянув на служницю.
— Хто?.. Хто?
Більш він нічого не міг вимовити. Тремтячою рукою намагався поправити окуляри, що ковзали з носа, мокрого від сліз, які несподівано ринули гарячим потоком.
— Ходімо… Пішли… — вмовляла його служниця.
— Ні… ти скажи мені… — наполягав він.
Лише тепер він помітив, що не один у кімнаті, довкола ліжка стоять незнайомі люди і дивляться на нього вражено й співчутливо. Він замовк і дозволив служниці відвести себе до кімнатки, в якій мешкав до вступу в коледж.
Там була сама тільки повитуха, — вона щойно викупала ще синюшне й спухле немовля.
Чезаріно з огидою поглянув на нього й знову обернувсь до служниці.
— Нікого? — сказав він ніби до самого себе. — А це дитя?
— Ой паничу! — скрикнула служниця, сплеснувши руками. — Що я можу вам сказати? Я нічого не знаю. Ми саме говорили про це з повитухою… Я нічогісінько не знаю! Сюди ніхто ніколи не приходив, можу заприсягтися!
— Вона тобі не казала?
— Ніколи, нічого! Вона ніколи нічого мені не розповідала, а я, звісно, не сміла розпитувати… Знаєте, вона плакала! Весь час плакала нишком… І перестала виходити з дому, коли стало помітно… ви мене розумієте.
Чезаріно перелякано здійняв руки, вимагаючи, щоб служниця замовкла. Вкинутий в жахливу порожнечу цією раптовою смертю, він відчував нездоланну потребу про все дізнатися і водночас не хотів нічого знати. Ганьба завелика. Його мати померла від цієї ганьби, і вона ще там, у кімнаті.
Затуливши обличчя руками, Чезаріно відійшов до вікна і на самоті поринув у роздуми.
Але й він не зміг згадати, чи бачив коли-небудь у домі якого-небудь чоловіка, котрий викликав би в нього підозру. Добре, а поза домом? Мати мало бувала вдома! Що він знає про її життя поза межами цих стін? Ким була його мати поза тим вузьким колом їхнього спілкування тут, вечорами, під час спільної вечері? Вона жила своїм життям, куди йому було зась. Певно, мати з кимось зійшлася… Але з ким?.. Вона плакала. Отже, він кинув її, не захотів чи не зміг одружитись. Ось чому вона віддала сина в коледж — аби позбавити його й себе неминучої ганьби. А що потім? У червні він однаково вийшов би з коледжу. І як тоді? Чи вона думала й далі приховувати всі сліди свого гріха?
Він відвів руки від обличчя, аби ще раз поглянути на немовля. Повитуха сповила його й поклала на канапу, де спав Чезаріно, коли жив удома. Чепчик, сорочечка, слинявчик… Та ні, вона явно хотіла лишити дитину в себе! І, звичайно, сама наготувала їй придане. Виходить, повернувшись з коледжу, Чезаріно побачив би в домі незнайому маленьку істоту. Що сказала б йому мати тоді? Ось, ось чому вона вмерла! Хто зна, які потаємні муки пережила вона за ці місяці! Ах, негідник, який негідник той, хто змусив її страждати — зганьбив і кинув! І вона ховалася вдома, приховуючи своє становище, і, може, втратила місце вчительки у трудовій школі… На які кошти вона жила всі ці місяці? Либонь, на заощадження, що їх вона відклала за довгі роки праці. А тепер?