Чезаріно раптом відчув, що порожнеча навколо нього стає ще ширшою і чорнішою. Він зовсім один, один на білому світі, ні допомоги, ні рідних — близьких чи далеких, сам на сам з цією крихітною істотою, яка вбила матір при появі на світ і сама опинилася в такій же порожнечі, приречена на таку ж долю… без батька… як і він.
Як і він? А що, коли й він… так само… чом раніше він про це не подумав? Може, й він народився так само? Що знає він про свого батька? Хто він був, цей Чезаре Брей? …Брей? А хіба це не прізвище матері? Так. Енріка Брей. Вона завжди так підписувалась, і всі знали її як учительку Брей. Якби вона була вдовою, то, приїхавши до Рима й почавши вчителювати, вона не назвалася б своїм дівочим прізвищем, а принаймні приєднала б його до чоловікового. Але ні: Брей — це її власне прізвище, і, отже, він носить материне прізвище, а цього покійного Чезаре, від якого в домі не лишилося й сліду, може, й не було зовсім? А раптом він був Чезаре, але не Брей… Хто зна, яке справжнє прізвище його батька! І як це все досі не спадало йому на думку?
— Послухайте-но, мій бідолашний паничу! — озвалася до нього служниця. — Ось повитуха тут каже… Це малятко…
— Так, — урвала її повитуха, — маляткові треба молока. А хто його годуватиме?
Чезаріно розгублено подивився на неї.
— Я казала, — вела далі повитуха, — що коли вже воно отак народилося… і бідолашної матінки більше немає… а ви, сердешний хлопчику, не годні подбати про маля… я казала…
— Що треба забрати його? — насупивши брови, спитав Чезаріно.'
— Але ж поміркуйте самі, — казала вона, — мені слід повідомити про нього в міську управу. Я маю знати, що ви збираєтеся робити.
— Так, — ізнову ніяковіючи, мовив Чезаріно. — Так… Зачекайте… я хочу… хочу спершу поглянути…
І він озирнувся довкола, ніби чогось шукаючи. Служниця прийшла йому на допомогу.
— Ключі? — тихо спитала вона.
— Які ключі? — машинально повторив він.
— Ви шукаєте низку ключів, щоб подивитись… або ще що? Вони он там, на піддзеркальнику, в материній кімнаті.
Чезаре зробив крок, та одразу ж зупинився, подумавши, що знову побачить матір, тепер, коли він усе знає. Служниця, що рушила за ним слідом, додала ще тихше:
— Багато про що слід подбати, паниченьку. Я розумію, ви розгубилися, сам-один, бідна невинна душенько… Приходив лікар, я бігала до аптеки… накупила всього… Ну, то дрібне, тепер слід подбати й про сердешну маму, га? Що робити?.. Ви вже вирішуйте…
Чезаріно рушив по ключі. Знову побачив випростану, довгу, закляклу маму на ліжку і ніби заворожений наблизився до неї. Ох, ці німі, навіки німі вуста, які так багато мали йому сказати! Вона забрала з собою, у страхітливу німоту смерті таємницю цієї дитини, а також і таємницю його власного народження… Але, може, пошукати чого, подивитися?.. Де ж вони, ці ключі?
Він узяв їх з піддзеркальника й пішов слідом за служницею до маленького кабінету матері.
— Пошукайте там, у тій шафці.
Він знайшов там трохи більш як сто лір, мабуть, усе, що лишилося від її заощаджень.
— Оце й усе?
— Все… Зачекайте…
У шафці він знайшов кілька листів. Й одразу ж вирішив їх прочитати. Але то були листи від учительки з професійної школи, писані до матері у Ріо Фреддо, де два роки тому вони разом відпочивали під час літніх канікул. А через рік ця вчителька, материна подруга, померла. З останнього листа раптом вислизнув на підлогу папірець, і служниця квапливо підняла його.
— Дай-но сюди! Дай сюди!
Записка була написана олівцем, без зазначення дати й адреси: «Сьогодні ніяк не виходить. Може, у п'ятницю. Альберто».
— Альберто… — повторив Чезаріно, дивлячись на служницю. — Це він! Альберто… Ти його знаєш? Нічого не знаєш? Так-таки й нічого? Відповідай!
— Ні, ні, мій паничу, я ж вам сказала.
Він знову почав порпатись у шафці, обнишпорив усю кімнату, але нічого не знайшов. Лише це ім’я. Відомо тільки, що батька дитини звуть Альберто. А його батька — Чезаре… Два імені — і більш нічого. А вона лежить мертва, там. І він один у цій порожнечі, з дитям, котре щойно народилося, а вже нікому не потрібне; у нього самого досі принаймні була хоч мати. Кинути дитину? Ні, ні, бідолашне маля!
Охоплений нестерпною жалістю, в якій уже проступала братня ніжність, він відчув, як від розпачу в ньому прокидається шалена енергія. Він вийняв із шафки кілька материних коштовностей і віддав їх служниці, щоб та роздобула грошей, на перший час. Потім вийшов до вітальні й попросив служителя подбати про все, що треба зробити для мами. Знову побіг до повитухи й попросив її негайно знайти дитині годувальницю. Метнувся по свого учнівського картуза туди, до кімнати покійниці, подумки пообіцяв матері, що не дасть пропасти ні її маленькому, ні собі, й побіг до коледжу переговорити з директором.