— Ні, синьйоре, не можу. Мені завжди все шили так, як хотіла мама, з короткими штанами. І в мене нема жодного чорного костюма.
Всі перепони, що поставали перед ним (а їх було чимало), не так пригнічували його, як дратували. Він хотів перемогти, він мусив здобути перемогу! От тільки, що дужче він прагнув перемогти, то більшої допомоги жадав від інших. І коли в міністерстві інші переписувачі паперів, люди здебільшого в літах або й старі, марнували час, байдикували, незважаючи на погрози начальства закрити відділ переписування через його малу віддачу, — він починав голосно сопіти, тупав ногою, кидав на них через стіл пекучі погляди або грюкав кулаком по столу, і не тому, що їхнє байдикування здавалося йому безчесним, а тому, що вони, не вважаючи за свій обов’язок працювати разом з ним і для нього, збільшували його ризик залишитися без роботи. Вони ж, звичайно, лише глузували й знущалися з дурного хлопчиська, який намагався закликати їх до порядку. Він зривався з місця, погрожував піти й поскаржитися на них, а вони тоді — так-так! — самі пропонували йому це, і йому доводилося визнати, що доносом він, либонь, тільки б пришвидшив спільну біду. Він дивився на них так, ніби своїми кпинами вони роздирали його на шматки, а потім, згорбившись над столом, переписував, переписував, скільки міг, переглядав переписане іншими, виправляв їхні помилки, глухий до їхніх дотепів, глузів і шпичок. Іноді, аби закінчити роботу, доручену відділові, він ішов з міністерства на годину пізніше за інших. Директор бачив, як Чезаріно прибігав до коледжу захеканий; очі його, здавалося, застигли від зосередження на думці, що йому забракне сил подолати всі ті труднощі й перепони, до яких тепер долучилася ще й людська зловмисність.
— Нічого, нічого, — казав йому директор, втішаючи свого вихованця, а часом і ласкаво картав його.
Та Чезаріно не слухав ані розради, ані докорів, так само як і на вулиці, біжучи на службу, ні на що не звертав уваги; вранці він поспішав зі своєї далекої околиці, щоб не спізнитись на роботу, опівдні приходив обідати, а потім на третю знову квапився на службу, весь час пішки, аби заощадити на трамваї, а ще — від страху спізнитися, коли буде його чекати. Увечері він просто падав з ніг. Так натомлювався, що навіть не мав сили взяти на руки Нінні й змушений був спершу сісти.
Він сідав на балкончику з іржавими залізними поручнями, який спершу видався йому таким гарним, бо з нього видно було довколишні садочки, і, тримаючи на колінах Нінні, намагався винагородити себе за біганину, втому й прикрощі цілого дня. Та малий, якому вже минуло майже три місяці, не хотів сидіти в нього на колінах: чи тому, що мало бачив брата вдень і не впізнавав його, чи тому, що той не вмів його тримати на руках, а може, просто хотів спати, як, виправдовуючи його, казала годувальниця.
— Дайте мені, я присплю його, а потім нагодую вас вечерею.
Сидячи на балкончику, в холодному, згасаючому світлі присмерку, він дивився (хоч, може, й невидющим поглядом) на червоний серп місяця на блідому ще, беззоряному небі, потім переводив погляд униз на безлюдну брудну вуличку, по один бік якої тягся сухий запорошений паркан, і відчував, як його втомлена душа сповнюється розпачем і смутком, але тільки-но його починали пекти сльози, він зціплював зуби, впинався пальцями в залізний поручень балкона, спрямовував погляд на єдиний вуличний ліхтар, в якому хлопчаки камінням вибили два скельця, і починав умисне плекати в собі лють на своїх учнів у коледжі, а ще на директора, — тепер, коли вже не міг довіритися йому як раніше, бо розумів, що коли той і робить йому добро, то швидше для себе, для самовдоволення: ось, мовляв, який я добрий: тож, приймаючи від нього допомогу, Чезаріно почував себе приниженим. Злостивсь і на своїх колег, на їхні брудні натяки й паскудні запитаннячка, якими вони хотіли принизити, зганьбити його: «А ти хоч раз спробував, як це робиться?» І, нарешті, сльози бризнули йому з очей, коли він раптом згадав, як одного разу ввечері він своїм звичаєм прожогом нісся вулицею, немов сліпий, і наштовхнувся на повію, яка, вдаючи, ніби відштовхує його, хапливо притисла обома руками до грудей, і він мало не задихнувся від запаху живої плоті, від тих самих парфумів, що були у мами, а він з диким криком вирвався від неї і помчав геть. Йому здавалося, що він і досі чує її злі кпини: «Цнотливчик! Цнотливчикі» І він знову впинався пальцями у поручні й дужче зціплював зуби. Ні, він ніколи не зможе спробувати, як це робиться, бо завжди, завжди буде відчувати цей жахливий запах, материн запах.