У тиші до нього долинали удари ніжок стільця об підлогу, спершу дві передні, потім задні: це гойдалася годувальниця, заколисуючи маля; а за парканом дзюркотіла вода, віялом розбризкуючись з довгого, наче змія, шланга, — то селянин поливав свій город. Дзюркіт води подобався Чезаріно, тішив душу, і йому не хотілось, аби через неуважність того селянина на якесь місце потрапило забагато води, а він відчував це відразу ж по відлунню, бо земля робилася глейкою й набрякала вологою. І чому раптом йому на пам’ять спливала та візерунчаста чайна скатертина з блакитними бережками й густою торочкою, яку мати стелила на столик, коли пригощала чаєм котрусь із подруг, що несподівано приходила о п’ятій годині? Ця скатертина… придане Нінні… витонченість, смак, мамина охайність; а тепер лежить на столі брудна шматина, вечеря не готова, його постіль зранку не прибрана, ну хоча б дитина була доглянута — так ні ж, і цього нема: сорочечки брудні, слинявчик теж, а спробуй скажи хоч слово годувальниці — розсердиться і, чого доброго, в його відсутність зжене зло на цій невинній крихітці, до того ж у неї завжди готова відповідь, що, бавлячи дитину, вона не встигає ані прибрати, ані приготувати, і якщо за дитиною недостатній нагляд, то це через те, що їй доводиться бути і прибиральницею, і куховаркою. Сама колода-колодою, селючка неотесана, а туди ж — удає красуню, волосся зачісує догори, чепуриться. Та бог із нею! Молоко в неї гарне, і дитина, хоч і недоглянута, але здорова. О, як малюк схожий на маму! Ті ж оченята, той же носик, губи… Проте годувальниця запевняє, що, навпаки, дитина схожа на нього. Та де! Хто й зна тепер, на кого він сам схожий! І хіба це так уже важливо? Йому досить, що Нінні схожий на маму, він навіть щасливий з того, — не згадуватиме більше про того незнайомця, котрого вже і розшукувати не хоче.
По вечері, за тим самим нашвидкуруч прибраним столом, він сідав до книжок, бо хотів через рік скласти випускні іспити, а потім, якщо звільнять від платні, вступити до університету. Він пішов би на юридичний факультет, а диплом дав би йому змогу взяти участь у конкурсі на посаду секретаря у тому ж таки міністерстві народної освіти. Тому хотілося якомога швидше кинути це нікчемне й хистке місце переписувача. Та іноді вечорами, коли він працював, його поволі охоплював похмурий розпач. Можливість учитись здавалась йому такою далекою серед усіх цих мук! І він, намагаючись зазирнути в цю далечінь, відчував марність своїх мук, яким, здавалося, ніколи не буде кінця. В його трьох майже порожніх кімнатках стояла така тиша, аж він чув, як гуде гасова лампа, яку, аби краще бачити, він знімав з гвіздка і ставив на стіл; Чезаріно скидав з носа окуляри, дивився примруженими очима на полум’я, і великі важкі сльози скочувалися йому з-під вій і падали на розкриту книжку.
Однак це тривало недовго. Наступного ранку він працював іще старанніше, схиляючи змучене, спітніле, ніби воскове, личко, витягуючи над сутулими плечима, як це роблять короткозорі, голову з прилизаним, як у хворого, і надто відрослим на шиї волоссям, і з величезними окулярами на носі, які туманили його блискучі, пронизливі очі, — що крізь скельця здавалися ще меншими, — і впиналися до крові в ніжне перенісся.
Часом його навідувала служниця Роза. Вона обережно розкривала йому очі на вади годувальниці і задля перестороги переповідала все, що казали про неї сусідки. Чезаріно стенав плечима. Він підозрював, що Роза говорить усе те від образи, — адже вона з самого початку, бажаючи лишитися в домі, пропонувала вигодувати дитину стерилізованим молоком, вона нібито бачила багатьох матерів, які так роблять, і дуже задоволені. Зрештою, Чезаріно довелося з нею згодитися й вигнати годувальницю, яка була на другому місяці вагітності. На щастя, дитині від зміни годування нічого не сталося, завдяки добрій старенькій, що була рада-радісінька повернутися на службу до двох сиріт.
Хоч як важко це йому далося, Чезаріно міг нарешті втішатися спокоєм. Він знав, що Нінні в надійних руках і тепер можна спокійно вчитися й працювати. Повертаючись увечері додому, він бачив там лад і затишок: Нінні ошатний, як наречений, вечеря смачна, постіль м’яка. Це було щастя. Перші слова, перші милі міни Нінні — Чезаріно мало не шаленів з радості. Кожні два дні він зважував малого, побоюючись, що той почне худнути від штучного годування, хоча Роза його заспокоювала:
— Хіба ви не бачите, він скоро буде важчий за мене! Сопілки з рота не випускає!
Сопілкою вона називала смоктунчик.
— Агов, Нінні, а зіграй-но нам сонатину!
Нінні не примушував себе просити двічі, йому не подобалось, коли інші хапалися до його сопілки, він хотів тримати її сам, як справжній дударик, а насмоктавшись донесхочу, блаженно заплющував свої милі оченята. І Чезаріно, і стара служниця дивилися на нього з захватом, і коли малий, ще не закінчивши смоктати, бувало, засинав, вони тихенько вставали і, тамуючи подих, навшпиньки несли його до колиски.