Чарівна вона дівчина, ця Рейс. І на вроду саме така, яка йому найбільш до вподоби. Та ще й доля її не милувала (недарма Горі був викладачем словесником — він так думав: «доля її не милувала»), і це надало рисам дівчини якоїсь витонченості і журливої, лагідної шляхетності.
Тож не дивно, що цей синьйор Грімі… (так, либонь, його прізвище все-таки Грімі)… Не дивина, що цей синьйор Грімі, як глянув на неї, то й закохався по самі вуха. В житті так буває. Приходив три-чотири рази, і все марно. Тоді Грімі звернувся до нього, її вчителя, попросив замовити за нього слово. Адже синьйорина Рейс така гарна, така скромна і така чеснотлива. Його дітям вона буде не гувернанткою, а другою матір’ю, Чому б їй не згодитися? Горі радо зголосився допомогти, і Чезара Рейс поступилася. І от сьогодні весілля, хоча його рідня проти, всі ці… Грімі? Гріті? Ні, здається, все-таки Мітрі.
— Ану їх до біса! — підсумував гладкий синьйор Горі, відсапуючись.
Нареченій слід дарувати квіти. Вона так просила його бути за свідка на шлюбній церемонії. Але він їй сказав, що тоді змушений буде зробити їй подарунок, гідний високого становища нареченого, а це не з його кишенею, аж ніяк не з його кишенею. Досить того, що він вирядився в цей фрак! А квіти — будь ласка. Збентежений і несміливий, Горі зайшов до квіткарки й купив китичку зілля з двома-трьома квіточками. Квіточок небагато, а грошей викинув чимало.
Звернувши на віа Мілано, він побачив у глибині вулички, біля будинку, де жила Чезара, натовп роззяв. Так і є, він спізнився. Он і карети біля під’їзду. Мабуть, люди зібралися подивитися на весільний кортеж. Горі підійшов до будинку. Чому це всі так на нього витріщилися? Фрака під пальтом не видно. Може, фалди? Він озирнувся назад. Ні, не видно. То що ж воно таке? Що сталося? Чому зачинені вхідні двері?
Швейцар спитав його тихим скорботним голосом:
— Ви на весілля, синьйоре?
— Авжеж… Мене запрошено.
— Бачте… весілля не буде.
— Як це не буде?
— Бідолашна синьйора… мати синьйорини Чезари…
— Померла? — вигукнув Горі, ошелешено дивлячись на двері.
— Минулої ночі… несподівано…
Горі став як укопаний.
— Святий Боже, що ж це? Мати?.. синьйори Рейс?..
Він обвів розгубленим поглядом усіх присутніх, ніби шукав у їхніх очах підтвердження цих страшних слів. Букет упав на брук. Горі нахилився й одразу відчув, як під пахвою рветься фрак. Він завмер. О господи! Луснув, клятий!
Цей фрак призначався для весілля, а тепер він постане в ньому перед лицем смерті. Що робити? Піднятися в такому вигляді? Вернутися додому?
Він підібрав квіти й розгублено подав їх швейцарові.
— Будь ласка, потримайте. — І увійшов до будинку. Спробував вибігти сходами; перший марш подолав легко. Але на останньому поверсі — клятий жилет! — йому забило дух.
Він увійшов до вітальні і відразу помітив якесь сум’яття серед тих, хто зібрався: ніби при його появі хтось зник або раптово урвалася жвава розмова.
Знітившись неабияк, Горі зупинився на порозі й розгублено озирнувся. Він був один у цьому ворожому таборі. Довкола поважне панство, рідня і друзі нареченого. Ось ця стара, мабуть, його мати. А ці дві старі дівки — певно, сестри або кузини. Він незграбно уклонився. (О Господи! Знову фрак!) Зігнувшись, ніби його вдарили в живіт, він швидко роззирнувся: чи не почув хто, як затріщало. Знову цей клятий шов під пахвою! Ніхто на його уклін не відповів, наче скорботна мить не припускала навіть легкого кивка. Якісь люди (либонь, близькі друзі) розгублено юрмилися довкола одного з чоловіків. Горі, придивившись, упізнав у ньому нареченого. Він зітхнув з полегкістю і кинувся до нього:
— Синьйоре Грімі…
— Мігрі, до ваших послуг.
— Ага, Мігрі!.. Атож! А я все думаю… Грімі, Мітрі, Гріті… А Мігрі мені й на думку не спало! Даруйте… Я — професор Фабіо Горі… якщо пригадуєте… ми з вами бачилися в…
— Дуже радий, але… — кинув той, згорда міряючи його поглядом, потім раптом згадав: — А, Горі… як же. Ви, мабуть, ну, так би мовити, причинець… непрямий призвідник цього шлюбу. Авжеж, брат казав мені…
— Прошу, прошу? То ви що, брат синьйора?..
— Карло Мігрі, ваш покірник.
— Дуже радий, дуже радий… Ви схожі як дві краплі води, достолиха! Даруйте мені, синьйоре Грі… Мігрі, так… Але цей грім з ясного неба… На жаль, я… себто я, на жаль, не… ну, не те щоб призвідник… непрямо… так би мовити, сприяв, це так…
Мігрі відмахнувся і встав.