— Дозвольте відрекомендувати вас моїй матері.
— Вважатиму за честь!..
Вони підійшли до канапи, половину якої займала стара гладуха в чорному. Пухнасте сиве волосся, розсипаючись з-під чорного очіпка, обрамляло її пласке обличчя, жовтаве, як пергамент.
— Мамо, це синьйор Горі. Ну, той самий, знаєш… котрий залагодив шлюб Андреа.
Стара синьйора звела важкі сонні повіки. Її каламутні, безвиразні очі розплющилися по-різному — одне більше, друге менше.
— Бачите, я… — пробурмотів учитель, вклоняючись так, щоб під пахвою не тріщало, — я… не те щоб залагодив… як би це сказати… Я просто…
— Рекомендували гувернантку для моїх онуків, — загула, як у бочку, стара. — Авжеж! Так буде правильніше.
— Я ж і кажу… — жебонів Горі. — Знаючи високі чесноти і скромність синьйорини Рейс…
— О, гарна дівчина, що й казати! — погодилася стара, поволі опускаючи повіки. — Повірте, ми всі співчуваємо…
— Таке горе! І так зненацька! — вигукнув Горі.
— На все воля Божа! — зітхнула стара.
Горі глянув на неї.
— Жорстока доля…
Тоді, роззирнувшись по вітальні, він спитав:
— А… де ж синьйор Андреа?
Відповів йому брат нареченого — удавано байдуже:
— Хтозна… щойно був тут. Мабуть, пішов приготуватися.
— О! — вигукнув Горі, раптом оживаючи. — То весілля все-таки відбудеться?
— Ні! Таке скажете! — підхопилася ошелешена стара. — О Господи Боже! Коли в домі покійниця? О-о-о!
— О-о-о! — луною озвалися нажахані старі діви.
— Він збирається в дорогу, — пояснив Мігрі. — Сьогодні вони мали поїхати до Туріна. У нас фабрика в тих краях, у Вальсангоні. Його присутність там необхідна.
— І… він поїде? — спитав Горі.
— Мусить. Не сьогодні, так завтра. Це ми наполягли. Адже ясно, що лишатися йому тут не годиться.
— Так краще… їй, звісно… — загула стара. — Злі язики…
— Атож, атож, — підхопив брат. — Та й діла не ждуть, знаєте… Цей шлюб був дещо…
— Непродуманий, — підказала одна із старих дів.
— Ну, скажімо, дещо поквапливий, — спробував пом’якшити Мігрі. — Це нещастя впало на них ніби для того, щоб дати час… саме так, щоб дати час на роздуми. Жалоба, бачте… От і можна буде поміркувати, усе тверезо зважити…
Горі аж занімів. Ці слова, усі ці обережні недомовки дратували його не менше, ніж тісний фрак, що луснув під пахвою. Легенько смикни, і все розлізеться по шву. Точнісінько так само, як може одірватися рукав, тільки-но смикни — відразу прорветься назовні вся облуда і лицемірство цих панів.
Горі відчув раптом, що не витримає більше й хвилини. Найдужче дратувало його біле мереживо на комірі чорної сукні старої. Таке мереживо чомусь завжди нагадувало йому про такого собі П'єтро Карделло, галантерейника з його рідного села. У того ще була величезна гуля на потилиці… Горі мало не пирхнув, але вчасно стримався і зітхнув по-дурному:
— Ех… Бідолашна дівчина, ех!
Тоді посипалися співчуття. Опам'ятавшись, Горі спитав з серцем:
— Де вона? Можна її бачити?
Мігрі показав йому на двері.
— Ось сюди, прошу.
І Горі вискочив з вітальні.
На білій постелі лежало простерте захололе материне тіло. Голову небіжчиці прикрашав величезний туго накрохмалений чепець.
Ввійшовши, Горі побачив тільки його. Роздратування його наростало, він був розгублений, ошелешений, голова йшла обертом. І видовище смерті його не зворушило, а радше прикро вразило. Яке безглуздя! Який безглуздий, жорстокий забобон! Ні, хай їм біс, не можна кидати все напризволяще!
Непорушність небіжчиці здавалася йому вдаваною, ніби ця нещасна стара жінка у величезному накрохмаленому чепці зумисне простяглася тут, на ліжку, аби підступно відібрати щастя у власної доньки. Горі так і поривало гукнути:
— Встаньте, встаньте, бідолашна моя синьйоро! Тепер не час отак жартувати!
Чезара Рейс уклякла коло ліжка. Вона вся зіщулилася і вже не плакала, ніби заціпеніла від безнадії та розпуки. В її чорних скуйовджених косах ще з вечора стирчали паперові папільйотки.
Але навіть тут Горі відчув не співчуття, а скоріше прикрість. Головне зараз — підняти її з підлоги, вирвати з цього заціпеніння. Він не дасть долі зламати її. Цій долі, що так ницо підсобляє всім цим лицемірним панам у вітальні. Ні, не попустить! Усе готове! Ті пани прийшли у фраках, як він, прийшли на весілля! Треба лишень, щоб комусь вистачило волі підняти цю сердешну дівчину, повести її, потягти ось так, майже непритомну, аби тільки весілля відбулося сьогодні. А то вона пропаде.
Не так воно й легко — протиставити свою волю лихій волі всіх цих людей. Та коли Чезара кволо ворухнула рукою і промовила, не піднімаючи голови: «Бачите, вчителю?» — Горі не витримав.