— Атож, голубонько, атож! — заволав він так гучно й сердито, що дівчина стрепенулася. — Тільки ти встань! Мені важко опуститися навколішки! Ти сама встань! Вставай! Мерщій! Зроби мені таку ласку!
Ошелешена його тоном, дівчина стрепенулася і вражено глянула на нього.
— Навіщо? — спитала.
— А от навіщо, голубонько… Ти тільки спершу встань! Кажу ж тобі, я не можу опуститися навколішки! О Господи! — промовив Горі.
Чезара підвелася. Глянула на материне тіло, затулила обличчя руками й заридала. Та він схопив її за руку і люто затряс її, хвилюючись дужче, ніж раніше.
Вона глянула на нього, насилу стримуючи сльози, і спитала:
— Як же мені не плакати?
— Плакати зараз не треба. Не час зараз плакати! — сердито мовив Горі. — Ти, дочко, тепер одна на світі і маєш про себе дбати. Ясно? Сама повинна про себе подбати. Тепер, саме тепер! Збери в кулак усю свою мужність. Зціп зуби і роби, як я скажу.
— Що мені робити?
— Нічого особливого. Спершу повиймай папірці з кіс.
— Святий Боже! — простогнала вона, знімаючи папільйотки тремтячими пальцями.
Горі не давав їй опам’ятатися:
— Отак, отак, голубонько. А зараз іди до себе, одягни скромну сукенку, надінь капелюшок і поїдемо!
— Куди поїдемо?
— В мерію, дочко!
— Господи, що це ви кажете?
— Я кажу: поїдемо в мерію, зареєструємо шлюб, а потім — до церкви. Весілля буде сьогодні. А то пропадеш. Бачиш, як задля тебе вичепурився? Фрак надів! Буду за свідка, як ти й хотіла. Покинь ненадовго свою бідолашну неньку. Її ти не образиш. Вона сама хоче, щоб ти так зробила. Твоя мати хоче! Послухайся мене, ходи одягнися, а я піду і все залагоджу.
— Ні… ні… як можна… — заголосила Чезара, знову схиляючись головою на ліжко й ховаючи личко. — Я не можу! Всьому кінець, я знаю! Він піде й більше не вернеться, він мене кине… Тільки я не можу… не можу…
Горі не відступив. Він хотів нахилитися, щоб відірвати її від ліжка, але не зміг. Тоді він люто затупотів ногами і закричав:
— Пусте! Я поїду й буду свідчити з одірваним рукавом! Але ви обвінчаєтесь сьогодні! Зрозумій… Глянь мені в очі! Ти зрозумій: прогавимо слушну мить — ти пропала! Як житимеш? Без роботи! Сама! Хочеш перекинути вину на свою бідолашну матір? Ти забула, як вона мріяла про цей шлюб? І ти хочеш, аби все розладналося через неї? Ну-бо, кріпись, Чезаро! Що тут поганого? Я з тобою! Я за все відповідаю. Ходи ж, одягнися! Одягнися, серденько, не гай часу!
І він повів її до дверей, підтримуючи за плечі. Потім вернувся, пройшов через кімнату, зачинив двері і войовничо вступив до вітальні.
— Де наречений?
Всі обернулися, вражені його владним тоном. Мігрі спитав з удаваною стурбованістю:
— Синьйорині недобре?
— Синьйорина почуває себе добре, — відповів Горі, втупившись у нього поглядом. — Радий повідомити вам, панове, що я зумів її переконати. Вона опанувала себе. Ми всі готові, всі зібралися. Треба тільки — не перебивайте мене! — треба тільки, щоб хтось із вас, скажімо, ви (звернувся він до одного з гостей) вирушив до мерії і попередив, що…
Йому не дали доказати. Як можна? Який скандал, який сором, який жах!
— Дайте мені пояснити! — гукнув професор Горі, намагаючись перекричати хор обурених голосів. — Навіщо відкладати весілля? Адже на заваді стояла жалоба нареченої, еге ж? Але якщо сама наречена…
— Не дозволю! — заволала стара. — Не допущу, аби мій син…
— Виконав свій обов’язок і зробив добру справу? — перебив її синьйор Горі.
Карло Мігрі кинувся на захист матері:
— А чого втручаєтеся ви?
— Я втручаюся в цю справу тому, — відрізав Горі, — що вважаю вас за джентльмена, любий синьйоре Грімі…
— Мігрі!
— Мігрі, Мігрі, — і зрозумійте, що не слід прикриватися цим раптовим нещастям. Треба відвести удар долі, що вразив бідолашну дівчину, врятувати її. Хіба ми можемо кинути її напризволяще: одну, безпорадну, без роботи? Ні, весілля відбудеться, наперекір нещастю, наперекір… пробачте!
Він зупинився, люто відсапуючись, заліз у рукав пальта, різко сіпнув за фрачний рукав, відірвав його і шпурнув геть. Цей його вибрик викликав мимовільний сміх. А він провадив далі, зітхнувши з полегкістю:
— І незважаючи на клятий рукав, що так мене мучив.
— Ви жартуєте! — мовив Мігрі, нарешті оговтавшись.
— Ні, синьйоре. Він луснув.
— Ви жартуєте! Це насильство!
— Іншої ради нема!
— Ви так гадаєте! Кажу ж вам, це неможливо, за таких обставин…