На щастя, тут до кімнати увійшов наречений.
— Ні! Ні, Андреа, не згоджуйся! — закричали звідусіль.
Але Горі, ні на кого не зважаючи, рушив до Мігрі.
— Вирушайте самі! Дайте мені сказати! Річ ось у чому. Я переконав синьйорину Рейс опанувати себе. Вона згодилася, зваживши на важливість моменту. Отож, любий синьйоре Мігрі, якщо ви теж згодні, рушаймо зараз до мерії, тихомирно, в закритій кареті, та й зареєструємо шлюб. Маю надію, ви не відмовитесь? Лишень скажіть, скажіть, що ви згодні.
Андреа Мігрі розгублено глянув на Горі, потім на інших і промовив нерішуче:
— Та… про мене, як Чезара згодна…
— Згодна! Згодна! — вигукнув Горі, намагаючись заглушити гамір протестів. — Ось нарешті щирі слова! Нумо, швидше! Летіть до мерії, дорогесенький мій синьйоре!
Він схопив за руку одного з гостей і потягнув його до дверей. У передпокої перечепився через кошики з квітами, привезеними на весілля, і знову кинувся до нареченого, щоб вирвати його з рук розлючених родичів.
— Синьйоре Мігрі! Синьйоре Мігрі! Я до вас з проханням. Одну хвилинку!
Андреа Мігрі підійшов.
— Зробімо приємне бідолашній Чезарі. Ось оці квіти… До покійної… Допоможіть мені!
Він схопив два кошички і побіг через вітальню до кімнати, де лежала покійна. Наречений ішов слідом з двома іншими кошичками. Все змінилося на очах. Багато хто побіг до передпокою по решту кошичків, і утворилася жива гірлянда.
— Квіти — покійній. Чудово! Квіти — покійній!
Невдовзі до передпокою вийшла Чезара, бліда-бліда в простій чорній сукні. Волосся на голові трохи розкуйовджене. Вона тремтіла, видно було, що їй дуже важко стримуватись. Наречений кинувся до неї і ніжно її обійняв. Усі замовкли. Мало не плачучи від радості, Горі попросив трьох гостей бути з ним за свідків, і вони тихо вирушили до мерії.
Лише тоді мати, брат, старі дівки, гості дали волю своєму обуренню, стримуваному в присутності Чезари. Добре, що бідолашна стара жінка, там, серед квітів, уже не могла чути, як обурюються ці люди такою зневагою до її пам’яті.
Дорогою в мерію професор Горі думав про те, як там пащекують у вітальні. Виходячи з карети, він заточувався, як п’яний, і був такий ошелешений, що геть забув про одірваний рукав і заходився скидати пальто разом з усіма.
— Учителю!
— А бодай йому! — спохопився він.
Чезара посміхнулася. Проте Горі було не до сміху. Він уже був заспокоївся на думку, що більше не вернеться туди, до тих людей, а тепер доведеться їхати по рукав. Адже фрак узято напрокат. Підпис? Який такий підпис? А, звичайно, він підпишеться як свідок. Тут абощо?
Потім вирушили до церкви, молодих швидко обвінчали, і вони поїхали додому.
Їх зустріли крижаною мовчанкою.
Горі, намагаючись змаліти, озирнув кімнату, а тоді пошепки, приклавши пальця до уст, звернувся до одного з гостей.
— Чи ви не бачили, куди подівся рукав від мого фрака, пам’ятаєте — я віджбурнув його геть?
Скоро він знайшов рукав і непомітно зник. Дорогою додому він розмірковував про свою пригоду. Зрештою, тільки завдяки тісному фракові він зумів здобути таку блискучу перемогу над долею. Адже якби рукав не луснув і не дратував його так, він поводився б як завжди і, вражений раптовим нещастям, оплакував би долю бідолашної дівчини. Але тісний фрак позбавив його звичайної сумирності, і він знайшов у собі сили кинути всім виклик і перемогти.
© Український переклад. А. О. Перепадя, 1991.
Певні обов’язки
Коли цивілізація часом припізнюється і змушує чоловіка тягати на власному горбі довгу драбину від ліхтаря до ліхтаря та підніматись і спускатись по ній тричі на день біля кожного з них — уранці щоб погасити, вдень почистити, а ввечері знов засвітити, — то цей чоловік, навіть коли він невеликого розуму й любить до чарки заглядати, хоч-не-хоч звикне розмовляти сам з собою на високі, як ота його драбина, теми.
Ліхтарник Квакео якось увечері, бувши напідпитку, впав з тієї висоти, розбив собі голову й поламав ногу. Він чудом лишився живий. Через два місяці вийшов з лікарні, накульгуючи на одну ногу, з потворним шрамом на лобі, й знову почав ходити, патлатий, неголений, у темно-синій робі, з драбиною на плечі від ліхтаря до ліхтаря.
Щоразу, коли він піднімається по драбині на ту висоту, з якої впав, мимоволі починає розмірковувати: нічого не вдієш — існують певні обов'язки. І не хотілося б їх мати, але вони є. Десь у глибині душі чоловік любісінько собі не зважав би на провини своєї жінки. Але ж ні, синьйори, він мусить зважати! Бо інакше — всі, навіть діти, колотимуть йому очі, глузуватимуть з нього.