Він думає, яке й справді сумне оте його ремесло ліхтарника, принаймні такого ліхтарника, як він, що звик розмірковувати, засвічуючи ліхтарі.
Уже одне те, що людина засвічує світло в темряві і робить це здавна, хіба врешті не пробудить навіть у найтупішій голові хоч якихось проблисків думки?
Якось увечері, розмірковуючи, Квакео дійшов висновку, що той, хто приносить світло, приносить і темряву. Так, так! Бо нічого не існує без своєї протилежності. Хто народжується, той рано чи пізно помирає. А тінь — то ніби смерть, вона йде слідом за кожним. Саме тому його загадкова фраза, що звучить погрозою з високої драбини, коли він засвічує ліхтарі, є не що інше, як висновок, що випливає з його міркувань:
— Чекайте, чекайте, я причеплю вам за спиною смерть!
Узагалі Квакео вважає, що оте його ремесло справді має якесь високе призначення, бо саме він виправляє помилки природи, та ще й які! Помилки освітлення! Що й казати: в своєму місті він — заступник сонця. Заступників двоє: він і місяць, і вони змінюють один одного. Коли світить місяць, Квакео відпочиває. А всю значимість його ремесла видно саме в ті вечори, коли місяць мав би бути, а його немає — хмари затулили, не дають освітлювати землю, — обов’язок, якого місяць, певно, й не хотів би мати, але має; і місто поринає в темряву.
А як гарно дивитися темної ночі вдалину, на якесь освітлене містечко!
Квакео бачить щоночі багато вогників, коли дістанеться до останніх ліхтарів на околиці містечка, й довго милується ними, розмірковує і зітхає, опустивши руки і схиливши голову на плече.
Ті вогники, мов зграйки світлячків, мерехтять удалині й чатують цілу ніч у похмурій тиші над брудними покрученими вуличками, де причаїлися злидні, може, ще гірші, ніж у його містечку; та здалеку це дуже гарно, і йому приємно бачити вогники серед темряви. Час від часу повіває вітерець, і ті далекі вогники тремтять і ніби теж зітхають.
Подивишся отак здалеку, і здається, що то бідні чоловічки, розкидані по землі в темряві, збираються гуртом то там, то тут, щоб розрадити душу й допомогти одне одному; а насправді все зовсім не так: коли поставити десь хатку, то друга виростає не поряд, як рідна сестра, а неодмінно стає навпроти, як ворог, щоб затулити світ і не дати чим дихати; і люди не об’єднуються тут і там, щоб жити вкупі, а стають ворожими таборами одне проти одного, щоб воювати. О, він, Квакео, це добре знає! А в кожному домі точиться війна між тими, хто мав би любити одне одного і жити в злагоді, щоб захищатися від чужих. Ось хоч би його жінка, хіба вона не найлютіший йому ворог?..
І коли Квакео п’є, то п’є саме через це; п’є, щоб не думати про те, що змушує його брати на себе певні обов’язки. Він і не хотів би їх брати, та доводиться, нічого не вдієш.
— Хіба не так, стара мишо?
Квакео звертається до кажана. Він називає його старою мишею, бо кажан — це крилата миша. Часом він звертається до якогось кота, що крадеться попід стіною, а тоді раптом зупиняється, завмирає і, нашорошившись, злякано дивиться на нього, або до якогось бродячого собаки, що плентається слідом за ним крутими безлюдними провулками від ліхтаря до ліхтаря і сідає під кожним ліхтарем, чекаючи, поки він його засвітить.
Але як йому засвічувати ліхтарі, коли немає гасу?
Сьогодні ввечері місто може залишитися у пітьмі. Підрядчик, який постачає гас для освітлення, розгнівався на муніципалітет: уже кілька місяців йому не платять ані сольдо, а заборгували майже дванадцять тисяч лір, і тепер він більше не хоче мати з ними справи. Сьогодні вдень Квакео не зміг почистити лампи, а як настав вечір, знову подався в обхід з драбиною — перевірити, чи не вистачить гасу, що лишився з минулої ночі. Лампи засвітились, трохи поблимали й зовсім згасли, сповнивши вулицю смердючим гаром. Перехожі обурюються, ніби він і справді в тому винен, а хлопчаки-шибеники діймають його своєю пісенькою:
— Роги! Роги! Кому роги? Роги, Квакео, роги!
Глузування стає нестерпним. Квакео не витримує і, щоб одкараскатися від своїх кривдників, звертає з головної вулиці і з драбиною на плечі шкутильгає провулками. Та хлопчаки не дають йому спокою. І от коли Квакео, стомлений і знічений, звично поринає в роздуми біля ліхтаря, вони вже не задовольняються тим, що дозоляють йому словами, а висмикують драбину йому з-під ніг, і він безпорадно повисає в повітрі.