Ага, так? Це вони змушують його виконати обов’язок зганьбленого чоловіка, бо через брак гасу він сьогодні не зміг виконати свого обов’язку ліхтарника? Вони загнали його на слизьке саме тепер, коли він не може виправдатися тим, що освітлює місто! Ну гаразд! Нехай приставлять драбину на місце, і він задовольнить їхнє бажання! Драбину! Драбину! Хай дадуть йому змогу спуститися, і, Бог свідок, вони побачать, на що він здатний!
Троє, четверо, сміючись, підставляють йому під ноги драбину і хором під’юджують його:
— А ніж у тебе є?
— Знайдеться!
Квакео задирає полу роби, витягає з кишені штанів великого ножа, розчіплює його і показує.
— Годиться, бісові діти?
— Ти її заріжеш?
— Заріжу обох, якщо застукаю разом! Ходімо, будете свідками.
І він, шкутильгаючи, кидається вперед, а хлопчаки з галасом біжать за ним темними кривулястими вуличками все вгору і вгору.
— Ти справді її заріжеш?
Квакео зупиняється і, обернувшись, хапає за барки одного з них.
— Ага, злякалися? Коли вже ви мене підбурили, трясця вашій матері, і я вхопився за ножа, щоб виконати свій обов'язок, то ви всі повинні бути зі мною! Всі, дідько б вас не взяв!
І він щосили трясе хлопчака, а тоді знову прямує далі. Тепер багато хто злякався, розгубився. Хлопчаки нерішуче йдуть за ним іще трохи, а потім, смикаючи один одного за рукав, відстають і розбігаються. Тільки четверо дорослих і двоє хлопчаків доходять за ним аж до будинку, але й вони принишкли і вже не під’юджують його, а, навпаки, ладні не допустити, щоб він здійснив свій намір. Перед самими дверима вони хапають його за руки і, сміючись та жартуючи, намагаються відвести кудись випити вина. Але збуджений і захеканий Квакео виривається і погрожує їм ножем; він гупає ногами в двері і кричить до жінки:
— Відчиняй, негіднице! Відчиняй! Цього разу я з тобою поквитаюся! Пустіть мене, бісові діти! Пустіть, а то я вам голови порозвалюю!
Після такої погрози хлопчаки задкують, а він швиденько дістає з нагрудної кишені ключа, відмикає двері, вскакує всередину і, грюкнувши, замикає їх. Усі кидаються до дверей, намагаються висадити їх, кличуть на допомогу. Всередині чути крик і голосіння.
— Заріжу! Заріжу! — горлає Квакео, розмахуючи ножем. Попотягавши жінку за коси, він кидає її, розпатлану й розхристану, додолу, а сам шукає під ліжком, перевертаючи все, що потрапляє під руку, шукає в скрині, біжить у кухню і весь час кричить:
— Де він? Кажи мені, де він? Де ти його сховала?
А жінка йому:
— Чи ти здурів? Чи ти п’яний? Що тобі в голову вдарило, дурню?
А в провулку лементують оті четверо, що під’юдили його, на галас збігаються люди; вони гупають у двері кулаками, ногами, плечима. То там, то тут відчиняються вікна, і всі питають:
— Що таке? Що сталося?
Квакео знову накидається на жінку:
— Кажи мені, де він, а то вб’ю! Крові, крові, жадаю сьогодні крові!
Він уже не знає, де ще шукати. Раптом погляд його падає на кухонне вікно, що виходить на протилежний бік, до урвища. Вікно розташоване височенько і завжди зачинене, шибки в ньому потемніли від кіптяви.
— Бери стілець і відчиняй оте вікно! Що? Не хочеш? Ну то я сам відчиню, відьмо!
Він вилазить на стілець, відчиняє вікно і… — О Боже! Квакео задкує, витріщивши очі й запустивши руки в скуйовджене волосся. Ніж випадає у нього з рук.
За вікном, над урвищем, стоїть кавалер Біссі.
— А що як, боронь Боже, ви посковзнетесь, — вигукує Квакео, та, схаменувшись, затуляє долонею рота. Ледь отямившись від жаху, тремтячи, він кидається на допомогу кавалерові.
— Помаленьку… отак, помаленьку, а тут ставте ногу мені на плече, ваша ясновельможність… І як це ви могли сховатися там? Подумати тільки! Ви, кавалер, ризикуєте скрутити собі в’язи через оцю шльондру! Ваша ясновельможність!
Він повертається до жінки й тиче їй кулаком в обличчя:
— Як?.. — кричить він. — Як ти тільки могла ховати його там, де так високо, так високо! Чом не знайшла пристойнішого місця? Хіба ти не бачила, дурепо, що я шукав скрізь, крім стінної шафи за портьєрою? Мерщій неси щітку для синьйора кавалера! Прошу, ваша ясновельможність, на п’ять хвилин у ту шафу! Чуєте, як там на вулиці кричать? Існують певні обов’язки, ваша ясновельможність, повірте, будь ласка. І не хотілося б їх мати, але що вдієш! Тільки на п’ять хвилин, будьте ласкаві; я їх прожену.
І, замкнувши кавалера в шафі, він підбігає до вікна, що виходить на вулицю, прочиняє його і кричить до юрби, що зібралася внизу:
— Нікого тут нема! Я відчиняю двері… Піднімайтеся, хто хоче, коли бажаєте переконатися самі. Але тут нікого немає!