Але мати казала, що вона не винна. То все очі… Так, очі… Що з ними вдієш? Кожне слово, кожен порух сина якось дивно діє на неї, ніби то все вже в минулому.
— Кожне слово — розумієш? — долинає до мене ніби з минулого, ніби він не зараз говорить, а вже говорив колись… У минулому! В мене таке відчуття, наче його вже немає… Що ж я можу зробити?.. О Боже… Боже…
— Та хіба ж це не гріх?
— Схаменися! Що ти кажеш!
— Те й кажу, що це гріх! А я сміятимусь, от побачиш, сміятимусь, коли він від’їжджатиме.
Ще трохи — і вони неодмінно посварилися б. Сина все не було, тож вони сиділи як на голках. Ну хіба не розуміє начальство, що ті останні хвилини мають належати бідолашній матері, згорьованому батькові?
Коли ж до готелю почали з’їжджатися один по одному товариші Маріно, муки чекання стали нестерпними; молоді офіцери квапливо збирали свої речі й одразу вирушали на станцію. Денщики зносили вниз ящики, мішки, шинелі, шаблі, і екіпажі стрімко мчали до вокзалу.
Маріно вийшов з казарми мало не останній і кинувся забрати польові черевики, які напередодні здав полагодити, звісна річ — запізнився.
Він не те щоб відстав, а геть од усіх одірвався, ризикуючи не встигнути на поїзд. Мусив мчати на відчай душі, та однаково, коли він з батьками приїхав на вокзал, уже зачиняли двері вагонів. Він ледве встиг ускочити до якогось, його підхопили товариші, і поїзд ту ж мить рушив, і навздогін полинули крики, плач, напучування, люди махали руками, хустинками й капелюхами.
Синьйор Лерна вимахував капелюхом аж до останньої миті, хоч і не був певен, що син його бачить. А коли, роздратований тим, що йому не дали часу як годиться попрощатися з Маріно, іще не отямившись як слід, він обернувся до дружини, то не знайшов її біля себе: сердешна зомліла, і її перенесли до кімнати-чекальні.
На вокзалі скоро все вгамувалося. На платформі нікого й не видно. Лише виблискують рейки під безтурботним сліпучим сонцем літнього полудня, а вдалині чути невгавне сюрчання коників.
Екіпажі з тими, хто приїхав попрощатися, повернулись до міста; і коли мати Маріно Лерни опритомніла й відчула, що може вернутися до готелю, жодного візника на станції не знайшлося.
Станційний сторож пожалів її і зголосився піти до сусіднього гаража по омнібус, який, напевно, вже вернувся з міста.
В останню хвилину, коли знесилену синьйору мало що не внесли до омнібуса і він мав рушати, на приступку скочила, невідь звідки взявшись, молоденька білявка в солом’яному капелюшку, прикрашеному трояндами. На ній була чудернацька, надто відкрита сукня, вії та губи дівчини були нафарбовані. Вона нестримно ридала. То була дуже вродлива дівчина.
В одній руці вона тримала маленький вишитий носовичок блакитного кольору, а другою, унизаною каблучками, прикривала праву щоку, на якій палав жахливий червоний знак від ляпаса.
Це була та сама Ніні, яку привіз із Рима лейтенант Саррі.
Батько Маріно Лерни одразу збагнув, що воно за пташка, ця білявка. Мати, як на те, не здогадалася і, побачивши перед собою жінку, так само заплакану, як і вона, не втрималась од запитання:
— Синьйора проводжала чоловіка?
Але та, витираючи сльози своїм ляльковим носовичком, заперечливо похитала головою.
— Брата? — допитувалась мати Маріно.
Але тут чоловік, даючи їй знак, непомітно штовхнув її ліктем.
Дівчина, мабуть, помітила це; так чи інак вона збагнула, що літня синьйора недовго помилятиметься щодо неї, і не відповіла.
Та водночас вона збагнула і щось інше, куди прикріше. Вона зрозуміла, що не дала матері поплакати, бо тепер ця старенька погребує змішувати свої сльози з її сльозами.
Але хіба ж її сльози не щирі? Хіба не від болю, тільки набагато незвичайнішого, ніж такий зрозумілий і природний біль матері?
Так, у Римі Ніні перебувала не з одним лише Саррі, вона належала багатьом його товаришам з офіцерської школи і — хто знає? — може, й тому юнакові, за котрим так побивається старенька мати.
Ще сьогодні вона обідала з ними, з десятьма. То була справжнісінька оргія! Що вони тільки з нею виробляли, а вона їм усе дозволяла: нехай, бо шаленіючи, вони хотіли поринути в забуття, сердешні хлопчики, перед тим як вирушати на війну. Під кінець вони жадали оголити їй груди, просто там, у тратторії, на очах у всіх, вони ж бо знали, які в неї високі, майже дівочі маленькі груди. І цим навіженим заманулося будь-що окропити їх шампанським! Вона все їм дозволяла: торкати, цілувати, щипати, стискати, пестити, аби вони понесли з собою туди, на війну, живий спогад про її тіло, створене для кохання, понесли туди, де завтра смерть, можливо, забере їх одного по одному, цих гарних двадцятирічних юнаків. Вона так сміялася разом з ними, а потім так, о Боже… Потім розцілувала їх востаннє… Тоді-то вона й дістала від Саррі цього жахливого ляпаса, від якого й досі пашить щока. Але ні, ні, вона на нього зовсім не сердиться…