Нарешті з префектури провінційного центру надходить гербовий папір з печаткою, наполовину віддрукований на машинці, а далі дописаний від руки; змісту того повідомлення вона до кінця не втямить, проте здогадується, що там сказано про брак у неї диплома, а тому — відповідно до статті такої-то, параграф такий-то… Вона все ще вивчає той папір, коли з’являється поліцейський з мерії, щоб запросити її до мера.
— До мерової жінки? А хіба вона вже?.. — кривиться донна Мімма.
— Ні, вас кличуть до мерії, — відповідає охоронець порядку. — Для вас є повідомлення.
Донна Мімма супить брови:
— Для мене? З приводу цього листа?
Охоронець порядку знизує плечима:
— Не знаю. Там усе вам скажуть.
Донна Мімма йде до мерії, де її зустрічає вельми збентежений мер. Колись вона і його купила в Палермо, потім двох діток привезла йому звідти, і скоро їй знову лаштувати карету в далеку дорогу, по третю дитину, а тут тобі маєш…
— Ось, донно Міммо! Бачите? Ще один папір з префектури. Так, ідеться про вас. І, на жаль, нічого не вдієш. Вам забороняється приймати дітей.
— Мені?
— Вам. Бо ви, люба донно Міммо, не маєте диплома. Такий закон.
— Який закон? — мало не кричить донна Мімма, і на обличчі в неї ані кровинки. — Новий закон?
— Та де новий! Просто у нас тут, окрім вас, багато років нікого не було, ми вас знали, шанували, любили, довіряли вам і тому дивилися на все крізь пальці. Але зрозумійте, донно Міммо, ми теж порушували закон! Хай їм біс, тим клятим формальностям!.. Доки ви були тут самі… А тепер приїхала ця… ну, дізналася, що ви без диплома… Розумієте, її ніхто не кличе до себе… От вона й написала до префектури, і тепер вам заборонено практикувати. Або доведеться таки їхати до Палермо, тепер уже насправді, до університету, по диплом, — такий, як у цієї…
— Мені? До Палермо? В моєму віці? На п’ятдесят сьомому році життя, після того як тридцять п’ять років я віддала цій справі? Та хто їм дозволив так мене кривдити? Мені — диплом! Та всі, хто тут живе… Ні, що ж це робиться? На біса мені ваш диплом? Хіба для такого діла треба читати й писати? Та я ледве читаю — по складах! Ну поміркуйте самі: мені — до Палермо, якщо я звідси зроду-віку не виїздила! Я там загину! В мої літа! І все через оту зайду! Хотіла б я бачити, як вона з тим своїм дипломом… Хоче зі мною змагатися? І сміх і гріх… Але чого мене можуть навчити після тридцяти п’яти років практики всі оті професори?.. Невже й справді доведеться їхати до Палермо? Що? На два роки?
Донна Мімма в розпачі, разом із лавиною запитань з неї виривається потік сліз, гірких і невтримних. Вражений мер не знає, як її вгамувати. Спершу він мовчить, — нехай, мовляв, виговориться, може, полегшає, далі втішає: два роки минуть швидко, що й казати, присуд суворий, але хіба то буде справжня наука, — так, дня годиться, аби одержати папір, щоб оте дівчисько не збиткувалося, не мало жодної переваги… Врешті, проводжаючи бідолашну повитуху до порога, мер підбадьорливо поплескує її по плечі, заспокоює, як малу дитину: головне не хвилюватися, — теж мені страх — Палермо, — бо хто ж, як не вона, їздила туди щодня по три-чотири рази? Під кінець вона навіть посміхається.
Накинувши свою блакитну хустку, донна Мімма запинається ще в чорний шаль, насуває його на самісінькі брови, зводить під ним свої рученята, ховає лице, аби ніхто не бачив її сліз. Ох, діточки, ця блакитна шовкова хусточка! Свята поезія вашої з’яви на світ убралася нині в жалобу; донна Мімма їде до Палермо, але не в білій кареті, а просто — вивчати акушерство: гіпофіз, шийку матки… Такий закон. Донна Мімма ридає, ніщо не може її розрадити, вона ледь читає — по складах, їй не здолати цієї тернистої професорської науки — там, у Палермо, куди вона стільки разів їздила білою каретою поезії!
— Синьйоро, люба синьйоро…
Її ридання крає серце кожному, до кого приходить вона прощатися перед від’їздом. В кожному домі вона неодмінно попестить-голубить чорняву чи біляву голівку, нахиляючись і випростуючи свої маленькі руки (о, тепер вона ні від кого їх не ховає, чого соромитись?), і разом із цілунками розсипає серед пахучих кучериків свої невтішні горьовані сльози.
— Так, мої маленькі… Я їду до Палермо… До Палермо.
А діти розгублено дивляться на неї й не можуть зрозуміти, чому цього разу перед від’їздом до Палермо вона так гірко плаче. І їх бере тривога: а що як раптом це обернеться якимось лихом і для них, і для всіх отих малят, яких там треба купити?
Мами втішають її:
— Ми на вас чекатимем!
Донна Мімма дивиться на них крізь сльози й сумно похитує головою. Неправда, вони її просто жаліють, є речі, які від них не залежать, таке життя…