— Синьйоро, люба, цілих два роки?
І йде від них із розбитим серцем, щільніше запинаючи чорним шалем свою хустину кольору небесної блакиті.
Палермо. Донна Мімма приїздить увечері; маленька, стоїть вона на величезному привокзальному майдані.
О пресвятий Ісусе, що то — місяць? Та де! Двадцять, тридцять місяців зависло на небі! Невже це майдан? Кінця-краю нема! Куди йти?
— Сюди, сюди!
Серед палаців, жахливих велетенських тіней, прохромлених вогнями, ошелешена вуличним виром, засліплена тими сліпучими намистинами й низками ліхтарів на нескінченних вулицях, потрапивши зненацька в людський мурашник, донна Мімма розгубилась і дуже розсердилася на всіх і вся. А гуркіт підступає зусебіч, б’є по голові, машини стрімко проносяться повз неї, і донну Мімму раптом охоплює заціпеніння, з якого її вириває лише страх, тільки він іще тримає її на поверхні цього виру, не дає загубитися у натовпі, спонукає пробиватися далі крізь пекельну метушню, — і все це після запаморочливої подорожі залізницею, першої у її житті.
Господи, ну й залізниця! Гори й доли ніби змагалися з поїздом, кружляли, втікаючи кудись у безвість разом з деревами, далекими садами й самотніми хатками; раз у раз перед очі вистрибував телеграфний стовп, задуха, брязкіт і морок, а смиканина і той жахливий свист, коли поїзд в’їжджає на міст або минає прорізаний у скелях тунель, — скільки їх було!.. Господи, пресвятий Ісусе!
— Що-що?
Вона давно вже нічого не чує, ледве тримається на ногах і ні на крок не відходить від свого небожа, який її супроводить. Він зовсім ще молодий хлопець, втіха всієї родини, а тут він просто Бог, володар світу, якщо може навіть посміюватись і так упевнено, діловито вибирати шлях. Та воно й не диво, адже він служив тут в армії, в самім Палермо.
— Ти щось сказав?
А, звичайно… гукнути візника… Якого візника? A-а, так-так! Бо треба вибратися до центру й дістатися до готелю, не йти ж вулицею з оцим здоровенним клунком під пахвою!
Ось він, цей клунок, пильнуй його — там усі речі! Як хотілося б їй самій сховатися там, в купі тих одежин під пахвою у небожа, вдихати їхній запах і нічого більше не бачити й не чути!
— Дай його мені! Дай його мені!
Вона тягне до себе цей клунок, з ним їй спокійніше на душі, а душа її зовні, у вирі вражень, що набігають на неї ярими хвилями. Небіж подає їй якісь знаки, і донна Мімма згідливо підтакує: нічогісінько не розуміє.
Пресвятий Боже, він ще й питає! Хай буде все так, як він скаже. Візника — то й візника, готель — то й готель! Вона зараз ніби в бурхливому морі, бідарка для неї — човен, а дістатися до готелю — означає ступити на берег. І вона подумки жахається: що з нею буде, коли небіж, улаштувавши їй пансіон і де жити, повернеться за три дні додому, а вона, самотня й безпорадна, залишиться тут одна посеред цього вавілонського людолому.
Коли вони під’їжджають до готелю, небіж пропонує їй піти подивитись ярмарок на П’яцца Маріна.
— Ярмарок? Який ярмарок?
— Ярмарок померлих.
Донна Мімма злякано хреститься. Як же вона забула, завтра — День Поминання мертвих! Вона приїхала до Палермо першого листопада, напередодні Дня Поминання мертвих, — вона, котра завжди їздила до Палермо купувати новонароджених!.. Померлі… Вони для сіцілійських дітей — замість феї Бефани, бо це вони приносять їм іграшки другого листопада, а не Бефана шостого січня: дорослим — смуток, малятам — свято.
— А людей там багато?
— Ой багато, сила-силенна, не злічити, бідаркою не проїдеш, бо всі татусі й матусі, тітоньки й бабуні з’їжджаються на ярмарок померлих на П’яцца Маріна купувати дітям іграшки. Лялечок? Так, маленьких сестричок. Цукрових голячків? Так, маленьких братиків, — це по них їздила донна Мімма, про яку діти знали, що вона вже безліч разів бувала в Палермо, на ярмарку життя: купувала малят і привозила їх додому в кареті із слонової кістки, малят, схожих на іграшки, але живих, справжніх, зі справжніми оченятами, справжніми ручками-ніжками, слабенькими, скоцюрбленими і водночас хапкими, із справжнім слинявим ротиком, що кривиться від плачу.
І тепер, коли перед донною Міммою наяву відкривається увесь отой ярмарковий розмай, очі їй круглішають од захвату, як у малої дівчинки: вона не могла собі й уявити, що казкові таємничі подорожі, про які вона так мальовниче розповідала дітям, — отут, на цьому ярмарку — жива дійсність! Таке не могло їй навіть приснитися! Серед того надсадного лементу крамарів, які зазивали люд до освітлених барвистими ліхтариками рундуків, серед галасу, брязкоту й гудіння ярмарку, та ще й у тисняві юрби, яка нескінченним потоком вливалася на майдан, донну Мімму охоплював підсвідомий страх перед великим містом, але водночас вона й сама зараз ніби перетворилася на дівчинку, зачаровану казковими розповідями. З тією лише різницею, що тут вона позбавлена тієї поетичної загадковості, яка огортала її вдома — на вулиці й у кожній хаті, — й викликала, як у малят, так і у дорослих, повагу, — адже вона приносила людям дітей, плекаючи таємницю народження. А тут вона втратила свій ореол. Безжально вихоплена з рідного оточення, позбавлена своєї ролі, хто вона тепер, отут, у цій ярмарковій юрбі? Стара, жалюгідна, розгублена баба! Її вигнали з казки, з поетичної мрії, викинули геть — на смерть, на поталу цій немилосердній реальності; і вона стоїть перед нею, неспроможна будь-що зрозуміти, нездатна ані поворухнутись, ані мовити слова, ані хоча б озирнутись довкола.