— Як, Гуендаліно! Хіба я не уважний до тебе? — вигукував Маланья, підливаючи собі вина.
Синьйора, не тямлячись від гніву, зривалася з місця, вихоплювала з його рук склянку і вихлюпувала вино за вікно.
— Ну, навіщо ти так? — жалібно питав Маланья.
А вона:
— Бо це для мене отрута! Бачиш, я й собі налила ковточок? Так от, візьми і вилий його за вікно, як я зробила, ясно?
Ображено всміхаючись, він поглядав то на Берто, то на мене, то на склянку, то на вікно і врешті промовляв:
— О боже, ну ти ж не дитина! Щоб я силоміць?.. Е ні, люба, ти сама мусиш усвідомити… Сама приборкай бажання…
— Та як же?! — кричала Гуендаліна. — Як я можу стриматись, коли в мене повсякчас перед очима спокуса! Ти навмисне п’єш, аби роздражнити мене. Ти смакуєш, прицмокуєш, розглядаєш вино на світло, милуєшся ним. Іди геть, я тобі кажу! Інший би чоловік, щоб не мучити дружину…
Маланья пристав на ту умову і вже не пив вина, аби подати дружині взірець здержливості, щоб і їй не кортіло.
А сам ще завзятіше крав. Як же інакше! Мусив же чоловік якесь діло порати!
Та трохи перегодом він спостеріг, що синьйора Гуендаліна нишком попиває. Виходило так, ніби вино їй і не шкодило, аби тільки чоловік не бачив! А раз таке діло, то й Маланья запив, однак не вдома, щоб не дратувати її.
Красти він усе ж таки не облишив.
Я знаю, що Батта Маланья жадав усім серцем стати батьком і з нетерпінням чекав, коли ж нарешті дружина порадує його, народивши дитину, і таким чином віддячить за нескінченні прикрощі, яких доводиться зазнавати від неї. Тоді злодійство мало б мету, виправдання: чого, мовляв, заради діток не зробиш!
А синьйора Гуендаліна щодень хиріла та всихала, і Маланья не смів навіть заїкнутися їй про свою заповітну мрію. Ану ж вона від природи безплідна! Та й поза всім з недужою слід поводитись обачно: не доведи господи, ще помре від пологів… Окрім того, вона навряд чи й доносить дитину — це великий ризик.
Отож Батта Маланья примирився зі своєю бездітністю.
Та чи справді щиро? Хай там як, а по смерті синьйори Гуендаліни він цього явно не показував. Щоправда, оплакував її, та ще й як гірко, як ревно! І згадував вельми поштиво. Він навіть не побажав узяти на її місце іншу синьйору — авжеж, не побажав, хоч міг би: адже зробився не тільки гладким, ще й дуже багатим, — а одружився з молодою донькою сільського орендаря — меткою дівчиною, здоровою і веселою. Може, він і поквапився трохи з тим весіллям, але ж маємо зважити на те, що Батта Маланья був уже далеко не юнаком, отож не міг довго зволікати.
Оливу, доньку П’єтро Сальвоні, нашого орендаря з Дуе Рів’єре, я знав іще дівчинкою.
Завдяки їй у моєї сердешної матері зблиснула надія, що я нарешті вже схаменувся і набув смаку до сільського життя. Материній радості не була меж. Та на лиху годину якогось дня злюща тітка Сколастика відкрила їй очі:
— Чи тобі вже повилазило? Хіба не бачиш, дурноверха, що він учащає в Дуе Рів’єре?
— Атож. Ходить туди оливки збирати.
— Одну оливку, одну-єдину, пришелепувата!
Тоді мама завдала мені доброї прочуханки. Ти, каже, смертельний гріх на душу візьмеш, коли намислив бідну дівчину з пуття збити!
Однак мені таке не загрожувало. Олива була доброчесна дівчина, доброчесна аж занадто, бо дуже добре знала, якої шкоди заживе собі, піддавшись на чоловічі вмовляння. А це позбавило її лицемірної сором’язливості. Вона поводилась вільно й невимушено.
Як вона сміялася! Її вуста — то дві вишні. А які зубки!
Та не вдалося мені з тих вуст ані поцілуночка зірвати. А гострі білі зубки Олива пускала в хід, коли я обіймав її і казав, що не відпущу, поки не дозволить поцілувати бодай у коси.
І більш нічого.
А тепер оця дівчина, така гарна й свіжа, стала дружиною Батти МаланьїІ А що вдієш? У кого вистачить мужності відмовитись від багатства? Оливі було достеменно відомо, яким багатієм зробився Батта Маланья. Отож у розмовах зі мною вона часто глузувала з підтоптаного вдівця, а тоді взяла та й вийшла за нього заміж — на статки його поласилась.
Минув рік після весілля, минув другий, а дітей у них все нема та й нема.
Маланья анітрохи не сумнівався, що в бездітності його першого шлюбу винна була тільки синьйора Гуендаліна — або через її безплідність, або через нескінченні недуги. Йому ніколи й на думку не спало, що причиною їхнього подружнього нещастя міг бути він сам. І він почав зганяти злість на Оливі. Повсякдень набридав їй:
— Нічого?
— Нічого.
Переждав Маланья ще один рік, третій: намарно. Тоді він заходився на всі заставки шпетити дружину, а, втративши останню надію, вже й відверто глумився з неї. Кричав, що вона обдурила його своїм квітучим виглядом, безсовісно обдурила. Що, мовляв, тільки бажання мати дитину змусило його взяти просту дівку на місце справдешньої синьйори. Коли б не це палке бажання, він довіку не зневажив би пам'яті синьйори Гуендаліни цим принизливим одруженням!