І вже наступного ранку я побіг за вказаною адресою до вдови Пескаторе, нібито мати послала мене розшукати Маланью, щоб забрати в нього вексель, який треба було терміново оплатити.
Я навмисне гнав гоном і ввірвався в дім захеканий, вмиваючись потом.
— Маланьє, вексель!
Коли б я й не знав, що сумління в нього нечисте, то, безсумнівно, тої ж миті здогадався б: наш управитель зблід, скривився, підскочив мов ужалений і пробелькотів заїкаючись:
— Який век… вексель?
— Той, якому сьогодні вийшов термін… Мене мати послала, вона дуже хвилюється.
Батта Маланья впав на стілець і в довгому «А-а-а!» вилив страх, що зненацька охопив його.
— Я вже владнав!.. Усе владнав!.. Дідько б тебе вхопив, отак налякати… Я його переписав, ясно? На три місяці разом з відсотками, зрозуміло. І ти оце справді летів мов навіжений заради такої дрібнички?
Він зайшовся реготом, аж черево в нього трусилося та підскакувало. Тоді запросив мене сісти й відрекомендував дамам:
— Маттіа Паскаль. Маріанна Донді, вдова Пескаторе, моя кузина. Ромільда, моя небога.
Відразу ж запропонував чогось випити — мовляв, після такої біганини мене, мабуть, мучить спрага.
— Будь ласка, Ромільдо…
Він поводився тут, мов у власній господі.
Ромільда підвелася, запитливо глянула на матір і, не зважаючи на мої заперечення, принесла невеличку тацю, на якій стояла пляшка вермуту й склянка. Побачивши це, стара підхопилась і невдоволено буркнула:
— Та ні! Не це!
Вихопила з доччиних рук тацю, пішла сама і повернулася до вітальні з іншою — новою-новісінькою, великою, що аж сяяла лаком. На ній стояв розкішний лікерний набір у вигляді посрібленого слона з гарною скляною бочечкою на спині, обвішаною маленькими келишками, які приємно подзенькували.
Я волів би вермуту, однак довелося пригощатися лікером. Маланья та його кузина випили зі мною, а Ромільда відмовилась.
Того разу я затримався недовго, аби мати привід завітати знову. Сказав їм, що поспішаю, бо мушу заспокоїти маму щодо векселя, а днями зазирну до них і сподіваюся довше побути в товаристві милих дам.
Я завважив, що Маріанна Донді, вдова Пескаторе, не вельми зраділа, почувши мою обіцянку знову до них загостити. Вона опустила очі додолу і, стуливши губи, знехотя подала мені на прощання холодну кощаву руку з випнутими жилами. Зате донька подарувала ніжну усмішку, а в очах її сяйнула неприхована радість. Лагідний погляд тих пойнятих зажурою очей справив на мене велике враження. Вони припали мені до душі відразу, тільки-но я переступив поріг вітальні. Затінені довгими віями, темні, як ніч, очі Ромільди були дивовижного зеленавого кольору. Смолянисто-чорне волосся двома хвилями спадало на чоло та скроні й особливо разюче підкреслювало свіжість дівочого обличчя.
Кімната була умебльована досить скромно, хоч серед старих меблів вирізнялися нові речі, претензійні й смішні в своїй викличній новизні; наприклад, дві великі майолікові лампи, котрі, як видно, ще жодного разу не засвічувались. Кумедно виглядали на тих лампах плафони чудернацької форми з матового скла. Лампи стояли на низенькому столику з пожовтілою мармуровою стільницею, на якій кріпилося тьмяне люстро в потрісканій овальній рамі, схожій на роззявлений рот голодної людини. Перед розхитаною благенькою канапкою стояв іще один столик, новий, на чотирьох позолочених ніжках, з порцеляновою дошкою, розмальованою дуже яскравими фарбами, а трохи далі виблискувала японським лаком стінна шафка. На цих та інших блискучих дрібничках вельми вдоволено зупиняв очі Маланья. Надто ж його тішив лікерний набір, тріумфально внесений вдовою Пескаторе.
Стіни були завішані старими, але непоганими гравюрами. Маланья забажав, щоб я помилувався кількома з них, створеними його кузеном Франческо Антоніо Пескаторе, чудовим гравером (помер він у Туріні в божевільні, шепнув мені Маланья). Потім показав автопортрет художника:
— Написаний власноручно, перед люстром.
Дивлячись на Ромільду та на її матір, я спочатку вирішив: «Дівчина в батька вдалася». А тепер, стоячи перед його автопортретом, не знав, що й думати.
Мені, ясна річ, не хотілося підозрювати щось ганебне, хоч було видно: Маріанна Донді, вдова Пескаторе, здатна на все. Але як уявити собі чоловіка, котрий міг би закохатися в неї? Якщо він, звісно, не божевільний, тобто не божевільніший від її покійного чоловіка.
Я поділився з Міно враженнями від мого першого візиту.
Говорив йому про юну Ромільду з таким захопленням, що він аж нетямився з радості. Ще б пак: коли вже дівчина й мені сподобалася, виходить, я схвалюю його вибір.