Тоді я спитав, які в нього наміри. Мати, без сумніву, справдешня відьма, однак донька — можу заприсягтися — дівчина чесна. Маланья, безперечно, замислив якусь капость. Отже, бідолашну дівчину треба рятувати за будь-яку ціну та якомога швидше.
— Але ж як рятувати? — спитав Поміно, ловлячи кожне моє слово, мов зачарований.
— Як? Побачимо. Слід насамперед усе перевірити, збагнути суть справи, досконало вивчити все. Розумієш, поспіхом приймати рішення не можна. Покладайся на мене, я допоможу тобі. Ця пригода мені до смаку.
— Та… Але… — несміливо заперечив Поміно, певне, збентежений моїм завзяттям. — Може, ти вважаєш… щоб я одружився з нею?
— Поки що я нічого не вважаю. А ти ж як? Чи, бува, не злякався?
— Та ні. Чого ти так гадаєш?
— Бо дуже квапишся, як бачу. Давай спокійно все обміркуємо, а вже коли впевнимося, що Ромільда й справді така, якою нам здається, — добра, розумна та чесна (а що красуня й припала тобі до душі, в цьому сумніву немає, чи не так?), і їй справді загрожує серйозна небезпека через ницість матері й цього мерзотника Маланьї і вона приречена на ганьбу, на огидний самопродаж, — то невже ти зупинишся перед таким благородним і святим вчинком, як порятунок ближнього?
— Та я… я, звичайно!.. А мій батько? — промимрив Поміно.
— Він заперечуватиме? А з якого дива? Тільки через посаг? Не інакше! Але ж вона дочка художника, визначного художника, який помер… ну… врешті, чесно помер у Туріні… А твій батько заможний, і ти в нього одинак, отож вистачить тобі на прожиття без ніякого посагу! Коли ж не зумієш переконати його, теж не бійся: вилетиш із гніздечка, а згодом усе й улаштується. Поміно, та чи ж у тебе серце з клоччя?
Поміно засміявся, і я легко переконав його в тому, що він народжений бути чоловіком, отак, як деякі народжуються поетами. Яскравими веселковими кольорами змалював його майбутнє подружнє щастя з Ромільдою: адже вона щиро кохатиме свого рятівника, повсякчас, виявлятиме свою безмежну вдячність, буде лагідною і дбайливою дружиною. На закінчення я сказав:
— Тепер ти мусиш знайти спосіб і можливість звернути на себе увагу Ромільди, зустрітися з нею чи листа написати. Бачиш, саме зараз для неї, обплутаної цим павутинням, твій лист стане якорем порятунку. А я тим часом навідуватимусь до них додому, стежитиму за подіями, а там якось знайду слушну годину, щоб познайомити її з тобою. Домовились?
— Домовились!
Чому це мені так закортіло неодмінно віддати Ромільду заміж? Знічев’я. Аби здивувати Поміно. Говорив, говорив, і вже самому здавалося, що всі перешкоди зникають. Я був тоді запальним і легковажним. Може, тому мене й любили жінки, незважаючи на мою досить помітну зизоокість і незграбну постать. Відверто кажучи, цього разу мене підохотила можливість розірвати огидне павутиння, яке сплів старий поганець, пошити його в дурні, допомогти бідолашній Оливі, а також — чом би й ні? — зробити добро дівчині, котра дійсно справила на мене велике враження.
Хіба ж я винен, що Поміно так несміливо виконував мої настанови? Хіба я винен, що Ромільда закохалася в мене, а не в нього, хоч я усе торочив їй про Поміно? І, зрештою, не моя вина в тім, що хитра Маріанна Донді, вдова Пескаторе, зуміла переконати мене, ніби я так швидко подолав її недовіру, ба навіть сотворив диво: не раз її смішив своїми чудернацькими вибриками. Помалу-малу почала вона складати зброю, мене приймали все чемніше та ласкавіше. А я пояснював це тим, що, бачачи в своєму домі багатого юнака (тоді я ще вважав себе багатим), до того ж явно закоханого в її доньку, вдова Пескаторе викинула з голови злочинний задум, якщо він у неї справді коли-небудь був. Отже, я й сам засумнівався, чи мала вона злий намір!
Правда, я мав би спостерегти, що вже не заставав у їхньому домі Маланьї і що мене запрошували приходити до них чомусь тільки вранці. Та хіба варто було надавати цьому ваги? Здавалося цілком природним виходити раненько на прогулянки, а потім цілий день маєш вільний. До того ж і я закохався в Ромільду, хоч безперестанку говорив їй про кохання Поміно. Закохався, мов божевільний, у її прекрасні очі, і в носик, і в рот, і в усе, навіть у малесеньку бородавку на її потилиці і ледь помітний рубчик на лівій руці, що його цілував, цілував і цілував… від імені Поміно.
Та все ж таки нічого серйозного, певне, й не сталося б, якби одного чудового ранку Ромільда (ми були в Стіа й милувалися наодинці водяним млином) зненацька не перервала моїх роздебендів про далекого романтичного закоханця й не кинулась мені на шию, захлинаючись од нестримного ридання. Вона тремтіла всім тілом і благала пожаліти її, врятувати, завезти кудись далеко, подалі від осоружної матері, подалі від домівки, подалі від усіх і негайно, негайно…