Подалі? Та як же я міг повезти Ромільду далеко та ще й негайно?
По кількох днях, ще сп’янілий з кохання до неї, я гарячково шукав способу залагодити все чесно й благородно.
Передусім почав готувати свою матір до того, що мені з обов’язку честі доведеться скоро одружитися. Аж тут ні з сього ні з того отримую від Ромільди листа, в котрому вона без жодних пояснень, категорично попереджає мене, щоб ні під яким приводом і ноги моєї не було в їхньому домі, а наші стосунки слід вважати віднині розірваними назавжди.
Отакої! Але ж чому? Що скоїлося?
Того ж дня прибігла до нас Олива, уся в сльозах, розповіла матері про своє лихо: вона тепер найнещасніша жінка в світі, спокій її подружнього життя навіки порушений. Маланья отримав безсумнівний доказ, що дітей у них немає тільки через неї, і врочисто заявив їй про це.
Я був свідком цієї сцени. І сам не знаю, де взялася в мене сила стриматися. Очевидно, пошана до матері. Захлинаючись од гніву й огиди, я вискочив з вітальні, замкнувся в своїй кімнаті і, схопившись за чуба, довго думав над тим, як могла Ромільда, після всього, що було між нами, дійти до такої ницості. Ет, яка мати, така й донька! Вони вдвох поглумилися не тільки над старим дурноголовцем, а й наді мною, наді мною! Виходить, що й відьма, і Ромільда скористалися мною для своєї підлої мети, для свого злого наміру! А сердешна Олива! Її життя тепер пропаще…
Надвечір, тремтячи від образи, я побіг до Оливи. У мене в кишені лежав Ромільдин лист.
Заплакана Олива збирала свої речі: вирішила повернутися до батька, хоч ніколи й словом не прохопилась перед ним, як тяжко їй жити в Маланьї, скільки довелося вистраждати.
— А що ж мені робити? — сказала вона. — Це кінець. Може, й справді, зійшовся б він з якоюсь іншою…
— А, так ти знаєш, хто твоя суперниця? — спитав я.
Олива кілька разів кивнула головою і розридалась, затуливши обличчя руками.
— Дівчина! — вигукнула вона. — А мати! Мати! Вона все знала, уявляєш? Рідна мати!
— І ти кажеш це мені? Ось візьми прочитай! — я дав їй листа.
Ошелешена Олива здивовано глянула на папірець, тоді взяла його в руки й спитала:
— Що це означає?
Вона вміла читати лише по друкованому, отож її погляд ніби питав мене, чи варто в цю хвилину витрачати стільки зусиль.
— Читай, — наполягав я.
Олива втерла сльози, розгорнула аркушик і почала читати по складах. Розібравши перші слова, подивилася на підпис, а потім звела на мене широко розкриті очі:
— То це ти?
— Дай сюди, — мовив я. — Прочитаю тобі все.
Але вона притиснула аркушик до грудей і закричала:
— Ні! Я тобі не віддам! Цей лист мені знадобиться!
— Та як там він знадобиться? — спитав я, гірко всміхаючись. — Хочеш своєму чоловікові показати? Але ж у листі немає жодного слова, яке могло б порушити певність Маланьї в тому, чому він так хоче повірити. Як бачиш, тебе спритно обдурили!
— А й справді! Справді… — простогнала Олива. — Він же бігав переді мною мов несамовитий, розмахував руками й застерігав, щоб я, крий боже, не засумнівалась у чесності його небоги!
— Отож-то й воно! — в’їдливо промовив я. — Поводься тепер обачно і ні в якому разі не висловлюй сумніву, що в нього можуть бути діти. Навпаки, згоджуйся, що це правда, найчистісінька правда. Інакше ти нічого не доб'єшся, зрозуміла?
Ось чому, як минуло з місяць після цієї нашої розмови, розлючений Маланья налупцював Оливу, а сам прибіг до нас, нетямлячись од гніву, і з піною на губах горлав, що негайно вимагає сатисфакції, бо я зганьбив його небогу, нещасну сирітку. Не бажаючи великого скандалу, він згодився мовчати. Думав пожаліти бідну дівчину і всиновити дитя, коли воно народиться, але ж тепер милостивий бог послав йому свою благодать, і скоро він матиме законну дитину від власної дружини, отож усиновити чуже дитя і покривати чужі гріхи не збирається. Сумління йому не дозволить назвати себе батьком іншої дитини, тобто тієї, яка народиться в його небоги.
— Це Маттіа постарався! Нехай Маттіа й розплачується! — завершив Маланья, тремтячи від люті. Й додав: — І то негайно! Хай залагоджує все негайно, бо я за себе не ручаюся!
Ось тут давайте-но трішки поміркуємо. Чого тільки не трапляється в житті! Зрештою, мене спіткало не таке вже велике лихо — тільки й того, що в дурні пошився. Таж у всьому має бути логіка. Заради неї й хочеться поміркувати.
Я анітрохи не сумніваюся, що Ромільда нічого поганого не вчинила, принаймні не намагалася ввести в оману свого дядька. Бо чому б тоді Маланья побив дружину за невірність і звинуватив мене перед матір'ю, що я зганьбив його небогу?