Що ж було робити? Я кинувся, правда, без проблиску надії, шукати собі якесь заняття, котре могло б забезпечити бодай найскромніші потреби сім'ї. Таж я ні на що не був здатний. А слава гультяя і бешкетника, якої запожив собі в юності, не викликала в людей великого бажання дати мені роботу. Крім того, щоденні домашні сварки, що відбувалися не тільки в мене на очах, а й за моєю участю, не давали мені зосередитись, добре поміркувати і кінець кінцем вирішити, чим я можу зайнятися.
Найтяжче було бачити матінку в товаристві вдови Пескаторе, яка викликала в мене справдешню огиду. Свята моя старенька вже знала все. Я анітрохи не нарікав на неї, бо зрозумів: усі її помилки були зумовлені лише тим, що вона до останньої хвилини не могла повірити в людську підлість. Тепер зіщулиться і сидить у куточку, склавши руки на грудях, опустить очі додолу, ніби не впевнена, що їй дозволять тут залишитися, ніби жде, що її от-от виженуть звідси і доведеться йти хтозна-куди і жити як бог дасть. Здається, що й дихнути зайвий раз боїться. Тільки час від часу гляне на Ромільду та всміхнеться жалісливо, а підійти не сміє, бо якось через кілька днів після переселення до нас вона кинулась була допомогти невістці, але моя відьма брутально відштовхнула її:
— Сама зроблю, сама! Я знаю, як треба!
Того разу я змовчав — бачив, що Ромільді справді потрібна допомога, однак надалі уважно стежив, аби ніхто не виявляв неповаги до моєї матері.
Але скоро я завважив, що моє піклування про матусю дратує і тещу, й дружину, отож боявся, що за моєї відсутності вони скривдять її, щоб зігнати на ній злість і вилити свою жовч. Крім того, я був певний: мати нічого мені не скаже, і ця думка мучила мене. Скільки разів я заглядав їй у вічі, підозрюючи, що вона плакала! А вона лагідно дивилась на мене, всміхалася і питала:
— Чому так приглядаєшся?
— А ти здорова, мамо?
Вона ледь помітно піднімала руку й відповідала:
— Авжеж, здорова. Хіба ти не бачиш? Іди краще до своєї дружини, йди, вона, сердешна, так мучиться.
Я вирішив написати братові в Онелью і попросити його взяти маму до себе — не тому, що мені хотілося зняти зі своїх плечей тягар (я не відмовлявся б жити з матір’ю і в цих жахливих умовах), а лише задля її добра.
Роберто відповів мені, що не може цього зробити. Не може, бо після того, як ми остаточно розорилися, вельми погіршилось і його становище: живе тепер на утриманні своєї дружини і вважає, що не має ніякого права нав’язувати їй ще й свекруху. Зрештою мамі, писав він, буде не краще і в його сім’ї, адже і він живе з матір’ю дружини, — доброю жінкою, але ж і вона може стати поганою внаслідок неминучих чвар, які виникають між свекрухою і тещею. Отож мамі найліпше залишитись у мене, бодай для того, щоб на старості літ не покидати рідних місць і не змінювати своїх звичок та способу життя. В кінці листа Берто висловлював щирий жаль з приводу того, що через викладені вище міркування він не в змозі подати мені й грошової допомоги, хоч усім серцем бажав би.
Я приховав цього листа від матері. Коли б у ту хвилину не охопив мене розпач і не затьмарив мого розуму, я, мабуть, не так би обурився на брата. Наприклад, поміркувавши своїм звичаєм, я сказав би собі: «Соловейко, залишившись без хвоста, може втішитися тим, що має талант. А що робити безхвостому павичеві? Отак і нашому Берто доводиться старатися з усієї сили, аби жити, не принижуючись перед своєю дружиною, ба навіть зберігати гідність, бо що ж, окрім вроди, вишуканих манер та вигляду елегантного синьйора, може він дати їй? Либонь, і легеньке порушення рівноваги, здобутої такими тяжкими зусиллями, було б для нього великою жертвою, непоправною втратою. Адже ж у Берто нема й крихти сердечної теплоти, щоб віддячити дружині за турботи, яких завдала б їй наша нещасна матуся. Та що вдієш? Таким сотворив його Бог. Чи ж винен бідолашний Берто?»
Тим часом у нас дедалі більшало прикростей, а я був перед ними безсилий. Ми продали материні сережки — дорогу пам’ять про щасливі літа. Вдова Пескаторе, побоюючись, що й мені з матір’ю невдовзі доведеться жити на убогу ренту з її посагу, сорок дві ліри на місяць, щодень ставала все похмуріша й лютіша. Будь-якої миті можна було чекати вибуху її шаленого гніву, що його вона ледве стримувала, очевидно, завдяки маминій присутності та витримці. Дивлячись, як я сновигаю з кутка в куток, наче сонна муха, теща, схожа на грозову хмару, пронизувала мене поглядами, мов стрілами блискавки. Тоді я намагався втекти з дому, аби не зчинилася буря. Але страх за матір гнав мене назад.