Тоді я написав нове прохання, і в бібліотеці з’явилися два розкішні, завзяті котяри, які не гаючись почали діловито виконувати свої обов’язки. Підмогли й пастки — в них часто потрапляли пацюки.
Якось увечері, роздратований цілковитою байдужістю Ромітеллі до моїх старань і досягнень, до моїх перемог над клятими пацюками — наче йому тільки й діла, що читати книги, а пацюкам — гризти їх, я, перед тим як іти додому, посадив двох живих гризунів, яких вийняв з пастки, в шухляду його столика. Я сподівався бодай на один ранок відірвати старого від того нуднющого читання. Та де там! Наступного ранку старий своїм звичаєм висунув шухляду і, відчувши, як ті звірки шаснули в нього під носом, неквапом повернувся до мене (я вже не міг стриматися й зареготав) і спитав:
— Що то було?
— Двоє пацюків, синьйоре Ромітеллі!
— A-а, пацюки… — спокійно промовив він, начеб ішлося про звичайних домашніх тваринок, і знову поринув у своє читання.
У «Трактаті про дерева» Джованні Вітторіо Содеріні написав, що фрукти визрівають «почасти завдяки теплу, а почасти завдяки холодові; оскільки тепло, як це можна спостерігати скрізь і всюди, сприяє прискоренню дозрівання і є природною його причиною». Але Джованні Вітторіо Содеріні не знав, що садівники вміють прискорювати дозрівання не лише з допомогою тепла, а й іншим способом. Коли їм треба повезти ранні фрукти на ринок і продати їх якнайдорожче, вони зривають ці плоди — яблука, груші, персики — ще зеленчаком, а тоді ударами доводять їх до зрілості.
Отак дозрів і я, ще геть молодий і зелений.
Минуло зовсім небагато часу, а я зробився далеко не таким, як був раніше. Коли помер Ромітеллі, я лишився сам у цій занедбаній церковці серед старих книжок, де мене заїдала нудьга. Хоч був я самотній і потерпав від цього, проте не шукав товариства. Міг би сидіти на службі лише по кілька годин на день, але мені, зубожілому до краю, соромно було з’являтися на вулицях містечка, а з дому я втікав, наче з в’язниці. Отож і доводилося сушити голову, чим би зайнятися. Що робити? Анічогісінько. Тільки на пацюків полювати. Та хіба ж мені цього досить?
Пригадую, як я вжахнувся, коли вперше побачив, що стою в бібліотеці біля столу з книжкою в руках, яку несвідомо взяв з полиці. Виходить, і я, так само, як Ромітеллі, опустився до того, що відчуваю потребу читати за всіх, хто не відвідує бібліотеки! Я пошпурив ту книжку на підлогу. А тоді підняв її! Так, синьйори, я підняв її і заходився читати. І теж одним оком, бо друге моє око дивилося кудись убік.
Читав я безладно, всього потроху, але здебільшого книги з філософії. Важкий поживок, та, засвоївши його, витаєш у хмарах. Він іще дужче сплутав мої думки, і так незграйні. Коли моя голова починала паморочитись, я замикав бібліотеку і спускався стрімкою стежкою до смуги безлюдного пляжу.
Морський краєвид породжував таке сум’яття в моїй душі, що терпіти його ставало дедалі нестерпніше. Я сидів на пляжі, низько похиливши голову, аби не дивитися на море, але ж чув, як воно шумує, плюскотить хвилями по всьому берегу, неквапливо пересипав важкий щільний пісок поміж пальцями і мимрив:
— Отак буде завше, до самої смерті, і нічого не зміниться…
Незмінність умов мого існування зненацька викликала в мене жахливі думки, майже спалахи божевілля. Я схоплювався на ноги, ніби хотів струсити з себе ті думки, і йшов уздовж берега. Бачив, як море невпинно накочує на берег ліниві дрімотні хвилі, бачив довкола пустельні піски і гнівно вигукував, стиснувши кулаки:
— Ну чому?! Чому!
І ноги мені обмивала хвиля.
Може, море закидало її трохи далі, ніж звикле, щоб застерегти мене:
«Ось бачиш, любий, чого ти домігся отими «чому»? Ноги собі замочив. Повертайся краще до своєї бібліотеки! Солона вода роз'їдає взуття, а в тебе немає зайвих грошей, аби розкидатися ними. Отож іди в бібліотеку і не читай філософських книжок. Читай уже ліпше про те, що Бірнбаум Йоганн Абрахам видав у Лейпцігу 1738 року опус ін-октаво. Це поза всяким сумнівом корисніше».
Та одного дня мене нарешті покликали: у моєї дружини почалися пологи, і я мусив бігти додому. Помчав, як лань. Та, певне, втікав від самого себе, щоб ні на хвилину не лишатися на самоті, не думати про те, що в мене має народитися дитина. Моя дитина! В таких умовах? Дитина?!
Не встиг я переступити порога, як теща схопила мене за плечі й випхала на вулицю:
— Лікаря! Мерщій! Ромільда помирає!
Мені б дома лишитися, чи не так? А тут раптом наказ: «Біжи!» Я ніг під собою не чув, не знав, у який бік кинутись, летів мов навіжений і повторював на бігу: «Лікаря! Лікаря!» Люди зупинялися й мене зупиняли, питали, що скоїлося. Я бачив перед собою зблідлі, схвильовані обличчя, відчував, як мене сіпають за рукав, але відпихав усіх і повторював одне й те саме: «Лікаря! Лікаря!»