А лікар у цей час був уже біля Ромільди. Коли я, оббігавши всі аптеки, повернувся додому, знемагаючи від утоми, злості й розпачу, перша дівчинка вже народилася і от-от мала з’явитися на світ друга.
— Двійнятка!
Мені здається, я й зараз бачу їх обох у колисочці: вони дряпали одна одну манюсінькими пальчиками, начеб підкоряючись якомусь дикому інстинкту, що викликав і жаль, і огиду. Кволенькі, ще хирлявіші від тих миршавих котиків, яких я щоранку витягував з пасток і в яких не було сили навіть нявкати, дівчатка теж не могли й пищати, а все-таки дряпались!
Я розсунув їх, і при першому доторку до їхніх тендітних тілець мене пойняло незнане досі почуття — почуття невимовної ніжності. Це ж мої доньки! Мої!
Одна померла через кілька днів, а друга дала мені час звикнути до неї, полюбити її так палко, так безмежно, як може тільки батько, який нічого в світі, крім дитини, не має і лише в ній бачить смисл свого життя. Жорстока смерть забрала мою донечку, коли їй був майже рік і вона стала такою гарненькою, в золотавих кучериках, які я навивав собі на палець і безперестанку цілував. Вона кликала мене: «Тату!», а я відразу озивався до неї: «Доню!» Вона знову: «Тату»… Лепетали просто так, як між собою пташки перекликаються.
Разом з нею, того ж дня і майже водночас, померла і моя мати. Я не знав, як поділити між ними мої турботи і моє горе. Коли засинало дитя, я біг до матері. Вона вже не думала про себе, про свою смерть, а все питала про неї, про внучку, горювала, що вже не побачить її, не поцілує востаннє. Ці нестерпні муки тривали дев’ять днів! А як минуло дев’ять днів і дев’ять безсонних ночей… Чи можу я признатися? Багато хто, мабуть, посоромився б сказати правду, але ж це притаманно людині. Справді, в першу мить я не відчув горя. На якийсь час ніби остовпів, ніби провалився в жахливий морок і заснув. Атож, передусім я повинен був виспатися. А потім, коли прокинувся, оступила мене туга, тяжка, несамовита туга за моєю донечкою і за моєю матір’ю. Їх уже ніколи не буде… Я ледь не збожеволів. Цілу ніч вештався мов неприкаяний по містечку і по ланах. Не пригадую, про що тоді думав, тільки знаю, що опинився зрештою в маєтку Стіа біля водяного млина, і дід Філіппо, колишній мірошник, а тепер сторож, відвів мене подалі від води, посадив на землю під деревами і довго-довго розповідав мені про мою неньку, про мого батька, про далекі чудові часи. Він заспокоював мене, умовляв не плакати, не впадати у розпач, адже, коли пішла на той світ моя донечка, то й бабуся, рідна бабусенька, поспішила за нею, щоб доглядати маленьку, брати собі на коліна й розказувати день у день про мене, ніколи не залишати її самої.
Через три дні Роберто, немов бажаючи заплатити мені за сльози, надіслав п’ятсот лір. Писав, щоб я пристойно поховав маму. Та про це вже потурбувалася тітка Сколастика.
Ті п’ятсот лір пролежали якийсь час між сторінками однієї з бібліотечних книг.
А потім вони прислужилися мені, стали — як би це сказати? — причиною моєї першої смерті.
6. Так, так, так…
Грає, здавалося, тільки вона, оця кулька зі слонової кості, що граційно біжить усередині рулетки проти годинникової стрілки:
«Так, так, так…»
Еге ж, грає вона сама, а не ті, що невідривно стежать за нею, потерпаючи від мук, на які прирікають їх її примхи. Це саме їй кладуть сюди на жовті квадрати грального столу, як жертовну данину, золото, золото й знову золото багато нервових рук, що тремтять од жагучого чекання й інстинктивно намацують у кишенях золото для наступної ставки. До неї звернені благальні очі, які ніби промовляють: «Де ж ти побажаєш зупинитися, граційна кулько з білокості, як тебе вмилостивити, наше жорстоке божество?»
Я опинився тут, у Монте-Карло, випадково.
Після чергової сварки з тещею та дружиною, після сцен, які були вже звичними, але тепер викликали в мене, прибитого подвійним горем, страшенну огиду, я відчув, що більш не стерплю такого мерзенного животіння. Убогий і нещасний, не бачачи ніякісінького просвітку в майбутньому, втративши єдину свою втіху і надію — кохану донечку — і не знаючи, як зцілити роз’ятрену душу, я зненацька зважився і пішки подався геть з нашого містечка, маючи в кишені п’ятсот лір, надісланих Берто.