— Годі! Я зневажаю вас і ваші підозри, хоч навіть не уявляю, що ви мали на увазі.
Я заплатив за свою вечерю й пішов.
Колись я знав одного поважного чоловіка, котрий вирізнявся серед інших неабияким розумом. Його здібності варті були глибокої шани, однак ніхто ним не захоплювався, і, здається мені, тільки через його штани: він завжди носив світлі картаті штани, які аж облипали його худющі ноги. Наш одяг, його крій і колір можуть часом викликати в знайомих і незнайомих людей химерні думки про нас.
Але того вечора взяла мене досада ще й через те, що я не здавався собі погано одягненим. Правда, на мені був не фрак, а новий чорний жалобний костюм. У цьому ж жалобному костюмі я був тоді, коли огидний німець прийняв мене за простакуватого бевзя й нахабно забрав мої гроші. Чому ж тепер іспанець має мене за шахрая?
«Може, через мою довгу бороду? — подумав я, виходячи з ресторану. — Чи занадто коротко підстрижене волосся?»
Я блукав нічними вулицями в пошуках якого-небудь готелю: хотілося зачинитись і підрахувати, скільки виграв. Грошей було повно, я понапихав ними всі кишені — і в піджаку, і в штанях, і в жилеті. Золото, срібло, банкноти. Мабуть, їх багато, дуже багато!
Я почув, як пробило дві години. Вулиці були безлюдні. Мимо їхав порожній фіакр, і я сів у нього.
Поставивши дріб’язок, я виграв майже одинадцять тисяч лір! Таких грошей я давно не тримав у руках, і спочатку ця сума видалась мені величезною. Однак потім, згадавши своє колишнє життя, я відчув сором за себе. Та чи ж два роки служби в бібліотеці та інші халепи зробили мене отаким дріб’язковим?
І я заходився сам себе розпікати, споглядаючи купки грошей на ліжку:
«Біжи, поспішай, доброчесний чоловіче, сумирний бібліотекарю, мерщій вертайся додому і приголомш удову Пескаторе своїм скарбом. Вона подумає, що ти вкрав ці гроші, і враз перейметься глибокою шаною до тебе. Коли ж і ця нагорода здається тобі недостатньою за труди твої праведні, то рушай до Америки, адже ти колись збирався. Тепер можеш туди податися: грошовитий синьйор! Одинадцять тисяч лір! Яке багатство!»
Я зібрав гроші, кинув їх у шухлядку комода і ліг спати. Але заснути не міг. Що ж мені кінець кінцем робити? З’їздити в Монте-Карло і повернути цей несподіваний виграш? Чи вдовольнитися ним і скромно користатися тим, що маю? Але ж як? Може, втішатися достатком у лоні осоружної сім’ї? Я міг би трохи краще одягти дружину, таж вона не тільки не старалась мені подобатись, а, навпаки, робила все, аби викликати огиду до себе: цілісінький день ходила розпатлана, без корсета, замітаючи підлогу обвислими сукнями. Либонь, була певна, що заради такого чоловіка, як я, не варто чепуритися. До того ж Ромільда ще не зовсім оклигала після тяжких, небезпечних для життя пологів. Що ж до вдачі, то вона робилася все дратівливішою, лютилася не тільки на мене, а й на всіх. Образа і відсутність щирого кохання зробили її похмурою і ледачою. Моя дружина не спізнала навіть материнської любові до своїх дочок, бо їхнє народження стало для неї поразкою: адже Олива через місяць після Ромільди легко народила гарненького хлопчика, та й вагітність її була теж легкою. Взаємна зневага і постійні суперечки, що неминуче розгоряються там, де нужда, як ото кошлата чорна кицька моститься клубком на золі згаслого домашнього вогнища, зробили наше співжиття осоружним для нас обох. То чи можуть мої одинадцять тисяч лір принести в сім’ю мир і злагоду й воскресити кохання, підступно задавлене вдовою Пескаторе ще в зародку? Безумство! Що ж зостається? Податися до Америки? Але для чого мені шукати щастя так далеко, коли воно ніби навмисне хоче затримати мене тут, у Ніцці, хоч я й не мріяв про щось подібне, коли стояв перед вітриною з виставленим у ній причандаллям для гри. Ні, тепер я мушу довести, що гідний щастя й ласки Фортуни, коли вони справді призначені мені. Тільки так! Усе або нічого. Зрештою, програвши, я стану таким, яким був до виграшу. Та й чого, власне кажучи, варті одинадцять тисяч лір?
Отож наступного ранку я поїхав у Монте-Карло. І наїжджав туди ще дванадцять днів поспіль. Не мав уже ні часу, ні можливості чудуватися з забаганки долі, не просто ласкавої до мене, а казково щедрої. Я не тямив себе, я геть ошалів, не перестаю дивуватись і зараз, хоч уже достеменно знаю, яку відплату готувала мені доля, обдаровуючи нечуваними і небаченими щедротами. Дев’ять днів я грав, відчайдушно ризикуючи, і виграв величезну суму. А на десятий день почав програвати і нестримно покотився в безодню. Дивовижне чуття зрадило мене, бо вже, либонь, вичерпалась моя нервова енергія, що живила його. Я не зміг, ліпше сказати, — не зумів, вчасно зупинитися. І якщо все-таки отямився й зупинився, то не з власної волі, а лише завдяки сильному враженню, яке справило на мене одне жахливе видовище, яких, певне, можна набачитися там скільки завгодно.