Коли вранці дванадцятого дня я заходив до ігрової зали, до мене підійшов синьйор з Лугано, той, що закоханий у число дванадцять. Він був дуже засмучений і, задихаючись, скорше жестами, аніж словами, повідомив: оце щойно в саду заподіяв собі смерть один гравець.
Я відразу подумав, чи це, бува, не мій іспанець, і відчув докори сумління. Я був упевнений, що це він допомагав мені вигравати. Наступного дня після нашої сварки іспанець не схотів ставити на ті номери, що я, і весь час програвав. А потім, бачачи, що я постійно виграю, спробував ставити разом зі мною, але тоді вже я не схотів грати з ним і, ніби підкоряючись знакові самої Фортуни, заходився снувати від столу до столу. Два дні я не бачив іспанця і відтоді почав програвати: може, саме через те, що він перестав за мною ганятися.
Підбігаючи до вказаного місця, я був упевнений, що самогубець, розпростертий на траві, — саме він. Але замість іспанця побачив того блідого юнака, що з удаваною байдужістю виймав з кишені штанів золоті монети й не дивлячись ставив.
Посеред алеї він здавався меншим на зріст. Лежав у спокійній позі, стуливши п’ятки, ніби сам спустився на землю, аби не вдаритись при падінні. Одну руку притулив до тіла, а другу ледь відкинув убік, стиснувши кулак і випроставши вказівний палець, наче й досі натискав на курок. Біля цієї руки лежав револьвер і — трохи далі — капелюх. Спочатку мені здалося, що куля вийшла через ліве око: з нього на обличчя витекло багато крові, що вже запеклася. Але ні, хоч кров і звідти бризнула так само, як з ніздрів і вух, проте більше вона виливалася з дірочки у правій скроні просто на жовтий пісок алеї, що весь просяк нею. Довкола роїлися оси, деякі сідали просто на око. Ніхто не здогадався прогнати їх. Я вийняв з кишені хустинку і прикрив нею жахливо знівечене обличчя горопахи. Мій жест не викликав у споглядальників вдячності: я позбавив їх найцікавішої частини видовища.
Я втік із саду, негайно повернувся до Ніцци і того ж дня виїхав.
У мене було майже вісімдесят дві тисячі лір.
Усе на світі міг я собі уявити, тільки не те, що й зі мною станеться щось подібне.
7. Я пересідаю на інший поїзд
Я міркував так:
«Викуплю Стіа і житиму собі на селі — стану мірошником. Людині слід бути ближче до землі. А під землею, може, ще краще. Кожне ремесло приносить задоволення. Навіть грабарі не бідують. Мірошникові приємно слухати шамотіння жорен, вдихати запах борошна, яке літає в повітрі і яким він обсипаний з голови до ніг.
Зараз, ясна річ, на млині і драного мішка не знайдеш. Та як тільки млин стане моїм… «Синьйоре Маттіа, потрібна нова засувка… Синьйоре Маттіа, зламався підшипник! Синьйоре Маттіа, постиралися зубці на колесі!»
Усе буде, як за покійної матері, коли нашими маєтками керував Маланья.
Поки я наглядатиму за млином, управитель крастиме врожай з ланів, а як візьмуся стежити за управителем, мірошник тим часом переполовинить борошно. Отак управитель і мірошник з обох боків наче розгойдуватимуть гойдалку, а я, поміж ними, гойдатимусь собі на втіху.
А чи не ліпше буде дістати з заповітної тещиної скрині якийсь із старих костюмів Франческо Антоніо Пескаторе (вдова зберігає ті костюми в камфорі й перці, ніби священні реліквії), напнути його на Маріанну Донді й відпровадити її в Стіа — нехай наглядає і за мірошником, і за управителем?
І моїй дружині сільське повітря безперечно піде на користь. Правда, з появою тещі листя на деяких деревах може пожухнути, а пташки оніміють, однак джерело, сподіваюся, не пересохне. А я лишуся самотою бібліотекарем у Санта Марія Ліберале».
Отак я собі міркував, а поїзд тим часом мчав уперед.
Тільки-но я заплющував очі, як переді мною з жахливою чіткістю поставала тяжка картина: на алеї мертвий юнак, що здавався таким маленьким і тихим під розкішними деревами, оповитими ранковим туманом. Тоді я намагався переключити уяву на інше видиво, не менш страхітливе, та хоч не таке криваве: згадував тещу й дружину. Тішився, уявляючи сцену зустрічі з ними після тринадцяти днів мого таємничого зникнення.
Я був певен (здавалося, бачив наяву), що вони обидві при моїй появі напустять на себе якнайзневажливішу байдужість. Знехотя глянуть у мій бік, ніби питаючи: «Ти знову тут? І не скрутив собі в’язів?»