Чи знайду я інші газети? Згадав, що сьогодні неділя. В Міраньйо є своя газета, «Фольєтто», сьогодні вранці вона вийшла. Я мушу дістати цей номер. Будь-що! У ньому я знайду всі потрібні мені подробиці. Та чи ж куплю я в Алензі «Фольєтто»? Навряд. Тоді можна зателеграфувати від чужого імені до редакції газети. Я знайомий з її видавцем Міро Кольці, Жайворонком, як його називають у Міраньйо відтоді, як він, ще зовсім юний, опублікував під цією милою назвою свою першу (й останню) збірку поезій.
Але ж прохання надіслати в Аленгу недільний номер газети надзвичайно здивує Жайворонка. Крім того, найцікавішою подією минулого тижня було моє самогубство, отже, і розповідь про нього — окраса недільного номера. То чи не ризикую я викликати підозру, звертаючись до редакції з таким проханням?
«Та ні!» — заспокоював я себе. — Жайворонкові навіть на думку не спаде, що я не втопився. Він вважатиме, що прохача зацікавив якийсь інший важливий матеріал, опублікований у сьогоднішньому номері «Фольєтто», тим паче що Жайворонок уже кілька років мужньо бореться з муніципалітетом за водогін та газопровід. Отож він подумає, що прохання надіслати газету пов’язане з його черговою «кампанією».
Я зайшов у приміщення вокзалу.
На щастя, візник єдиного тутешнього екіпажу — поштового шарабана — затримався на станції побалакати з залізничниками.
Я вліз у той розхитаний, без ліхтарів, деренчак і — вперед, у нічну темряву!
Їхати до селища було хвилин сорок п’ять, дорога весь час піднімалася вгору.
Мені треба було багато чого обміркувати. Душу ятрило оте газетне повідомлення про моє самогубство. Почуття страшної, досі не знаної самотності охопило все моє єство, і здавалося, що я опинився в порожнечі, на отих пустельних рейках, що вели бозна-куди. Мене жорстоко, силоміць вирвали з повсякденного, звичного життя, я ніби пережив самого себе і тепер розгублено стояв перед лицем нового буття, посмертного, не знаючи, яким воно буде.
Щоб вирватися з полону тяжких думок, я спитав у візника, чи є в Алензі газетний кіоск.
— Як ви сказали? Ні, синьйоре, немає.
— Хіба в Алензі не продаються газети?
— Продаються, синьйоре. Ними торгує аптекар Гроттанеллі.
— А готель у вас є?
— Є трактир Пальментіно.
Візник зіскочив з шарабана, аби хоч трохи допомогти старій шкапині, яка сопла від натуги і мало не тикалась мордою в землю. Я ледве бачив його в темряві. На якусь мить обличчя його освітив вогник, коли він запалював люльку. «Знав би ти, кого везеш…» — подумав я.
І відразу подумки спитав самого себе: «А кого ж він везе?» Адже я й сам не знаю цього. Хто я тепер? Треба поміркувати. В усякому разі, доведеться придумати собі ім’я, яким можна підписати телеграму, придумати негайно, щоб не розгубитися, коли в трактирі спитають, як мене звуть. Поки що досить придумати ім’я. То як же мене звуть?
Ніколи б не подумав, що вибрати ім’я та прізвище так важко. А надто прізвище. Я почав навмання нанизувати склади. Виходили різні прізвища: Строццані, Парбетта, Мартоні, Бартузі, однак усі вони тільки дратували мене. У жодному я не вловлював ніякого глузду. Начебто прізвище мусить щось означати… Гаразд, виберу перше, яке спаде на думку. Скажімо, Мартоні. От і добре. Та через хвилину я вже відкинув його. Краще нехай буде Карло Мартелло… І знову почалися муки…
Я доїхав до селища, так і не придумавши собі імені. На щастя, аптекареві, котрий суміщав обов’язки телеграфіста, продавця канцтоварів і газетяра, шахрая і ще не знаю кого, мого імені не треба було. Я купив газети, що надходили йому з Генуї: «Каффаро» і «XIX століття», — а потім спитав, чи немає в нього «Фольєтто» з Міраньйо.
В аптекаря Гроттанеллі була голова, як у сови, з круглими, наче скляними, очима, на які він з великим зусиллям час від часу опускав важкі хрящуваті повіки.
— «Фольєтто»? Не знаю такої.
— Це провінційна щотижнева газетка, — пояснив я. — Мені б хотілося мати її. Сьогоднішній номер, звичайно.
— «Фольєтто»? Не знаю такої, — повторив він.
— Ну гаразд. Знаєте ви її чи ні, байдуже. Я заплачу за телеграфний запит до редакції, чи зможуть вони надіслати десять-двадцять примірників завтра ж, та якнайшвидше. Це можливо?
Аптекар не відповів. Устромивши незрячий погляд у простір, усе повторював: «Фольєтто»? Не знаю такої…» Нарешті він згодився, щоб я продиктував йому запит зі зворотною адресою на його аптеку.
Наступного дня після безсонної ночі, стривожений невідчепними думками, я отримав у трактирі Пальментіно п’ятнадцять примірників «Фольєтто».