Вибору я не мав: така зовнішність вимагала, щоб я був філософом. Ну що ж, трохи терпіння, трохи зусиль, і я озброюся скромною усміхненою філософією і йтиму з нею своїм шляхом серед бідолашного людства, яке, попри всі мої намагання, завжди здаватиметься мені дещо сміховинним і убогим.
Нове ім'я підказали мені в поїзді, що кілька годин тому відійшов від Аленги до Туріна.
Я їхав з двома синьйорами, які збуджено сперечалися про християнську іконографію. Вони, певне, розумілися на ній, не те, що я, неук.
В одного з них, молодшого, обличчя заросло шорсткою чорною бородою, він з великим задоволенням доводив, що Ісус Христос мав дуже непривабливу зовнішність. Це підтверджується, палко говорив він, давніми свідченнями великомучеників Юстіна, Тертуліана та ще чиїмись. Він говорив глухуватим голосом, який дивно контрастував з благородним обличчям.
— Так, так, потворний! Навіть Кирило Александрійський, саме Кирило Александрійський твердить, що Ісус Христос був найпотворніший з усіх людей!
Його співрозмовник, щуплявий дідок, спокійний, аскетично блідий, але з тонкими іронічними зморшками в кутиках рота, сидів згорбившись, з витягнутою шиєю, мовби підставленою під ярмо. Він твердив, що давнім свідченням вірити не можна.
— Річ у тім, що в перших століттях церква намагалася сприймати передусім вчення і дух свого натхненника і надто мало, справді надто мало, думала про його тілесну подобу.
Потім розмова перекинулась на Вероніку і дві статуї в місті Панеаді, які вважалися зображенням Ісуса Христа й покаянної Марії Магдалини.
— Оце так! — вигукнув молодий бородань. — Щодо цих статуй уже немає жодних сумнівів: то імператор Адріан, а жіноча постать — символ міста, яке схилилося до ніг імператора
Старий незлобиво наполягав на своєму, а його співрозмовник заперечував. Позираючи на мене, він уперто повторював:
— Адріан!
— …По-грецькому Бероніке, звідси — Вероніка…
— Адріан! (і позирк на мене).
— Або Вероніка від Vevaicon — цілком можливе спотворення…
— Адріан! (до мене).
— Бо Бероніке з «Пілатових діянь»…
— Адріан!
Бородань одно повторював «Адріан» і все поглядав на мене.
Коли обидва на якійсь станції вийшли з поїзда і лишили мене самого в купе, я підійшов до вікна і подивився їм услід. Вони сперечалися й далі на ходу.
Зненацька старий побіг, певне, терпець йому увірвався.
— А хто це сказав? — з викликом гукнув услід йому бородань.
Той обернувся й голосно кинув:
— Каміло де Меїс!
Мені здалося, що він вигукнув це ім’я для мене, бо я саме під впливом їхньої суперечки несвідомо торочив: «Адріано… Адріано…»
Я негайно викинув «де» і зберіг «Меїс».
— Адріано Меїс… Гаразд. Адріано Меїс звучить гарно…
Повторивши кілька разів «Адріано Меїс», я вирішив, що це прізвище та ім'я якнайліпше пасує до голеного обличчя, окулярів, довгого волосся, а також до крислатого капелюха, якого я збирався носити.
— Адріано Меїс. Чудово! Мене охрестили!
Геть-чисто відкинувши всі спогади про минуле, я почав переконувати себе, що з цієї хвилини починаю жити по-новому. Охоплений щирою дитячою радістю, я відчув душевне піднесення. Здавалося, що свідомість моя незаймана й прозора, а дух бадьорий і готовий здолати все задля створення мого нового «я». Я радів від самої думки про знову здобуту волю. Ще ніколи не дививсь я на людей і на речі під таким кутом зору. Розвіявся раптом туман, що приховував їх від мене, і нові стосунки, які неодмінно мали виникнути між нами, уявлялись мені легкими й радісними, бо для повного задоволення життям нічого не потребуватиму від своїх ближніх. Як легко на серці! Яке солодке, яке світле сп’яніння! Доля визволила мене з тенетів буденності, зробила стороннім спостерігачем усіх тих клопотів і турбот, що ними переймаються інші, й попереджала: «Ось побачиш, скільки є в житті цікавого й дивовижного! Скажімо, отой бородань — заливається жовчю й доводить до божевілля бідолашного дідуся, твердячи, ніби Ісус Христос був найпотворніший з людей…»
Я всміхався, без зупину всміхався всьому на світі: деревам, які бігли мені назустріч, прибираючи на своєму ілюзорному бігу чудернацьких поз; маєткам, розкиданим там і сям, де орендарі на всі заставки лають тумани — запеклих ворогів оливок — та сваряться кулаками на небо за те, що не посилає їм дощу. Я всміхався до пташок, які злякано пурхали, загледівши чорне чудовисько, що з гуркотом котилося полями; всміхався до тремтячих телеграфних дротів, по яких летіли в газети новини, подібні до повідомлення з Міраньйо про моє самогубство в маєтку Стіа; всміхався убогим вагітним дружинам обхідників колій: вони понадівали картузи своїх чоловіків і протягували назустріч поїздові нерозгорнуті прапорці.