Раптом я глянув на обручку, що й досі муляла мені безіменний палець лівої руки. Мене ніби хто обухом по голові вдарив. Замруживши очі, я зірвав ту золоту обручку, щоб ніколи вже не бачити її. Та враз пригадав, що вона розкривається зсередини, і на ній вигравіювані імена: «Маттіа — Ромільда» і дата весілля. Що ж мені з нею робити?..
Я розплющив очі й деякий час, примружившись, дивився на обручку, що лежала на долоні.
Світ мені потьмарився.
Ось вона, остання ланка того клятого ланцюга, який ще зв’язує мене з минулим! Маленька обручка, така легка і водночас жахливо важенна! Але ж ланцюг розірваний, отож треба знищити й цю останню ланку.
Хотів викинути обручку за вікно, та стримався. Мені досі щастило, тож не варто спокушати долю. Все може статися: раптом якийсь селюк випадково знайде на полі обручку з вигравіюваними двома іменами і датою весілля, і, переходячи з рук у руки, обручка розкриє істину і доведе, що в маєтку Стіа втопився аж ніж не бібліотекар Маттіа Паскаль.
«Ні, ні, — подумав я, — пошукаю надійніше місце. Але де?»
В цей час поїзд зупинився на черговій станції. Я глянув у вікно, і в мене відразу виникло рішення, яке спочатку здалося огидним. Я розповідаю про це, аби вибачитися перед тими, хто намагається не сушити голови роздумами, хто звик до гарних жестів і прагне забути, що в людей є деякі потреби, котрі повновладні над усіма без винятку, навіть над тими, хто приголомшений тяжким горем. І Цезар, і Наполеон, і, хоч це й принизливо на перший погляд, найвродливіша жінка… Досить. З одного боку написано «Ч», з другого — «Ж». Ось туди я й укинув свою золоту обручку.
Потім, не так задля того, щоб розважитися, як бажаючи надати дещо нового змісту моєму новому існуванню, яке поки що лишалося непевним, я заходився вигадувати біографію Адріано Меїса. Питав сам себе, хто мій батько, де я народився і таке інше. Мусив зважувати все, запам’ятовувати найменші подробиці.
Я — єдиний син, щодо цього ніяких сумнівів бути не може.
Чи на світі є ще хоч одна людина з такою незвичайною долею? А чому б і ні? Може, нас багато? Може, є в мене побратими, що також опинилися в подібному становищі? Це ж дуже просто — залишити капелюх і піджак з листом у кишені на парапеті мосту через річку, а потім не кинутись у воду, а любісінько поїхати до Америки чи ще куди-небудь. Мине кілька днів, а там, дивись, і виловлять труп, який важко розпізнати, — звісно, гадатимуть, що того, хто залишив листа на парапеті. І жодних сумнівів! Правда, в мене вийшло не так: ні листа, ні капелюха, ні піджака я не лишав, усе сталося всупереч моїй волі. Одначе я такий самий, як і всі інші, з тією лише різницею, що можу втішатися волею без жодних гризот. Доля подарувала мені це щастя, отже…
Отже, я син-одинак. Народився… Місце народження ліпше не уточнювати. Але ж як бути? Не можна ж народитися на хмарах і взяти собі Селену за бабу-повитуху! Хоч я читав якось у бібліотеці, ніби в античному світі, окрім багатьох інших обов’язків, на неї покладали й цей. Тому жінки, які були при надії, кликали її на допомогу, називаючи Людиною.
На хмарах, звичайно, народитися не можна, але, скажімо, на пароплаві, можна. От і чудово! Я народився під час мандрівки. Мої батько й мати подорожували… аби я народився саме на пароплаві. Та ні, досить жартів! Якою логікою пояснити мандрівку вагітної жінки напередодні пологів? А може, мої батько й мати їхали до Америки? Чом би й ні, адже туди їде так багато людей… Навіть горопаха Маттіа Паскаль збирався до Америки. Тоді я зможу сказати, що там, в Америці, мій батько й заробив ці вісімдесят дві тисячі лір. Ні, не логічно: маючи вісімдесят дві тисячі, він не пустився б у мандрівку, а почекав би, поки народиться дитина, забезпечив би дружині найкращі умови, найпильніший догляд. Ні, не годиться. Крім того, емігрантові не так просто заробити в Америці стільки грошей. Мій батько… До речі, як же його звали? Паоло. Так, Паоло Меїс. Мій батько, Паоло Меїс, подібно до багатьох інших, розчарувався, втратив надію розбагатіти. Попомучився років три-чотири, а потім у розпачі написав з Буенос-Айреса листа дідусеві…