Нестерпне почуття ненадійності весь час дошкуляло мені, не даючи відчути вдоволення від постелі, в яку лягав спати, і від інших речей, що оточували мене.
Кожен предмет змінюється в нашій свідомості залежно від образів, які він викликає, і, так би мовити, вабить до себе, оскільки будить різноманітні приємні почуття в їхній гармонійній єдності; однак він приносить нам задоволення не сам по собі, а тому, що наша уява прикрашає його, мовби осяває любими нам образами, бо з ними асоціюються наші звички. Тобто ми любимо в речі те, що вносимо в неї від себе, ту злагоду, ту гармонію, яка виникла між нами, ту душу, якою ми самі наділяємо кожну річ і яка зіткана з наших спогадів.
Та хіба ж може викликати такі приємні почуття готельний номер?
Інша річ, коли був би в мене власний будинок, мій, тільки мій. Може, варто придбати? Але ж грошей уже поменшало… А якщо скромний будиночок на кілька кімнат? Квапитись не слід. Усе обміркувати, зважити кожну дрібницю. Звичайно, вільним, зовсім вільним я можу бути лише з валізою в руці: сьогодні тут, завтра там. Тільки-но оселюся у власному будинку, як уже: реєструватися неодмінно, платити податки негайно! А я навіть не записаний в адресному бюро. А як записатися? Під чужим іменем? І що далі? А там і не зогледишся, як поліція розпочне таємне розслідування… Як не крути, а клопотів наберешся!.. Отже, нічого не вийде. Я знаю, що мені не можна мати власного будинку, власних речей. Та я можу поселитися в сімейному пансіоні або в мебльованій кімнаті. Чи варто журитися через такі дрібниці?
Всі ці меланхолійні роздуми навіяла мені зима. Наближалися різдвяні свята, і душу мою огорнула туга за родинним теплом і затишком.
Ясна річ, я не оплакував тещиної хати, бо не зазнав у ній радості. Батьківського дому, в якому я жив раніше, єдиного, про який зосталися приємні спомини, вже не було, його зруйнували. Та він уже й не відповідав моєму нинішньому становищу.
Отож лишалося втішатись думкою про те, як весело було б мені, якби подався на різдвяні свята в Міраньйо, до жінки й тещі. (Ото жах!)
Аби посміятися досхочу й розважитись, я уявляв собі, як стою перед дверима свого дому з величезним кошиком у руках.
— Дозвольте? Чи тут іще мешкають синьйора Ромільда Пескаторе, вдова Паскаль, і Маріанна Донді, вдова Пескаторе?
— Так, синьйоре. А ви хто такий?
— Я — покійний чоловік синьйори Ромільди, той бідолашний синьйор Паскаль, що втопився торік. Оце, як бачите, з дозволу високого начальства прийшов з того світу погостювати на різдвяні свята в родині, а тоді негайно вернуся назад!
Чи вдова Пескаторе не вріже дуба з переляку, несподівано побачивши мене? Хто? Вона?! Еге, сподівайся! Та вона днів за два знову зажене мене на той світ!
Усе моє щастя, запевняв я себе, — це воля, цілковита незалежність від тещі й дружини, від податків, від принизливих злигоднів мого колишнього життя. Нині я вільний від них. Хіба цього мало? В мене ще життя попереду. А самітників, таких, як я… скільки їх на білому світі?
«Так, так, — нашіптувала мені негода у парі з клятим туманом, — але всі вони або іноземці, або мають десь домівку і можуть повернутися до неї будь-якого дня. Якщо ж своєї хати в когось із них нема, то він купить її хоч завтра або може оселитися в своїх друзів. А ти завжди, скрізь і всюди будеш чужим, ось у чому різниця. Ти чужий у житті, Адріано Меїс».
Я стенав плечима й роздратовано вигукував:
— Тим краще! Менше клопотів… Немає в мене друзів? Будуть!..
У таверні, куди я навідувався цими днями, один добродій, мій сусіда за столом, уже виявляв бажання заприязнитися зі мною. Йому було років під сорок і був він лисуватий, смаглявий, у золотому пенсне, яке раз у раз сповзало з носа, — певне, масивний ланцюжок щирого золота був заважкий. Ах, який славний чоловік! А ще уявіть собі: коли він надівав капелюха і виходив з-за столу, то відразу змінювався і робився схожий на хлопчика. А все через ноги — вони в нього були такі короткі, що, сидячи за столом, він не торкався підлоги. Тому зі стільця він не вставав, а ніби злазив. Щоб виправити цей недолік, чоловічок носив черевики на високих підборах. Що ж тут поганого? Нічогісінько. Хіба тільки те, що ті підбори надто стукотіли. Зате ступав він граційно, дріботів маленькими кроками, наче куріпка.
Милий, цікавий, трохи, правда, дивакуватий і балакучий, але з власними поглядами на життя та ще й шляхетного роду; на візитці, яку він мені дав, стояло: