Чому люди так намагаються ускладнювати собі життя? Раз у раз я питав себе про це і не знаходив відповіді. Навіщо таке нагромадження машин? Чим займеться людина, коли все робитимуть машини? Чи не виявиться потім, що так званий прогрес нічого спільного не має з людським щастям? Яку радість приносять нам ті винаходи, якими наука чесно намагається збагатити людство (а насправді, збіднює його, бо вони обходяться дуже дорого).
Якось у трамваї зустрівся мені один бідолаха з тих, що не можуть не поділитися з людьми своїми враженнями.
— Який чудовий винахід! — вигукнув він. — Лише два сольдо, і я проїжджаю пів-Мілана за кілька хвилин!
Ті два сольдо за проїзд витіснили з його свідомості розуміння того, що всього його заробітку не вистачить на це щасливе життя з трамваями, електричним освітленням і на таке інше.
Отже, наука, думав я, створює ілюзію, буцімто життя стає легшим і зручнішим. Та якби й визнати, що своїми громіздкими машинами вона справді полегшує життя, я таки спитаю: чи можна зробити тому, хто приречений на безглузду працю, гіршу послугу, аніж полегшити цю працю, зробивши її майже механічною?
Я повернувся до готелю.
Там у коридорі на вікні висіла клітка з канаркою. Я не знав, чим зайнятися, а з людьми розмовляти не міг, тим-то й озвався до пташки. Пробував повторити її пісеньку, і канарка, здавалось, повірила, що з нею хтось розмовляє: слухала мене і, може, вгадувала в моєму щебеті любі їй звістки про гнізда, про листя, про волю… Вона схвилювалася, пурхала по клітці, хитала голівкою, висовувала її крізь прутики, а потім відповідала мені, запитувала про щось і знову слухала. Бідолашна пташина! Я був зворушений її поведінкою, але ж сам не знав, що кажу їй…
Отож, коли поміркувати, хіба з нами, з людьми, не трапляється подібне? Хіба ми не гадаємо, що природа говорить з нами? І хіба ми не знаходимо смислу в її таємничих голосах? Не знаходимо бажаної відповіді на болючі запитання, з якими звертаємось до неї? А природа в своїй недосяжній величі навіть не помічає ані нашого існування, ані наших марних сподівань.
Бачите, яких висновків може дійти змушена жити самотою людина через жартівливе заняття, до якого вона вдається знічев’я? Я ладен був відлупцювати самого себе. Чи я справді зібрався стати філософом?
Ні, ні, годі! Нема ж ніякої логіки в моїй поведінці. Далі так тривати не може. Я маю подолати всі свої вагання і кінець кінцем, хай би там що, прийняти рішення.
Треба ж таки розпочати нове життя!
10. Кропильниця й попільничка
Через кілька днів я приїхав до Рима з наміром оселитися там. Чому саме в Римі, а не десь-інде? Справжню причину я збагнув пізніше, вже після того, що там зі мною трапилось, але зараз не називатиму її, аби не зіпсувати своєї розповіді недоречними в цю мить міркуваннями. Я обрав Рим насамперед тому, що вподобав його дужче, ніж інші міста. Крім того, мені здавалося, що, байдуже даючи притулок стільком чужоземцям, він прихистить і такого, як я.
Пошук будинку, тобто пристойної кімнати на тихій вулиці в скромній родині, коштував мені багатьох зусиль. Нарешті я знайшов на вулиці Ріпетта кімнатку з вікнами на річку. Щиро кажучи, перше враження від сім’ї, в якої я намірився жити, було таке несприятливе, що, повернувшись до готелю, я довго вагався, чи не варто пошукати ще.
На дверях четвертого поверху висіли дві таблички: з одного боку — «ПАЛЕАРІ», з другого — «ПАПІАНО». Під другою була прибита двома мідними цвяхами візитна картка, на якій проступав напис: «Сільвія Капорале». Мені відчинив старий років шістдесяти (Палеарі? Папіано?) в полотняних штанях і брудних черевиках на босу ногу, з м’ясистим рожевим оголеним торсом без жодної волосинки, з намиленими руками і в білому тюрбані з мильної піни.
— Ой, перепрошую! — вигукнув він. — Я гадав, це служниця… Зачекайте хвилинку, ви мене застали… Теренціо! Адріано! Ходіть сюди мерщій! Тут синьйор… Зачекайте хвилинку, будьте ласкаві… Чого ви бажаєте?
— Ви здаєте мебльовану кімнату?
— Так, синьйоре. Ось моя донька, поговоріть з нею. Адріано, це про кімнату!
З’явилася бліда зніяковіла дівчина, невеличка, білява. Її ніжне обличчя і блакитні очі були сумовиті. Теж Адріана! «Оце так штука! — подумав я. — Наче навмисне!»
— А де ж Теренціо? — спитав чоловік у мильному тюрбані.
— О боже мій, тату, ти ж чудово знаєш: вони в Неаполі з учорашнього дня. Іди звідси! Глянув би на себе… — з прикрістю відповідала дівчина ніжним голоском, у якому, незважаючи на ледь помітне роздратування, вчувалася природжена лагідність.