Наступного дня її вже не стало. Натомість на нічному столику з’явилася попільничка. Я спитав Адріану, чи то не вона зняла зі стіни кропильницю, і дівчина, ледь почервонівши, відказала:
— Даруйте, мені здалося, що попільничка вам потрібніша, ніж кропильниця.
— А хіба в кропильниці була свята вода?
— Була. Тут у нас навпроти церква Сан Рокко.
І вона пішла. Цій маленькій мамі хотілося, щоб я був благочесний уже тому, що в Сан Рокко вона зачерпнула святої води для моєї кропильниці. І для своєї, звичайно. Батькові свята вода, певне, ні до чого. А синьйорина Капорале наповнювала свою кропильницю, якщо вона її мала, не святою водою, а скоріше святим вином.
Тепер, коли я відчував, що останнім часом ніби завис у тумані, кожна дрібниця наводила мене на довгі роздуми. Кропильниця Адріани нагадала мені, що змалечку я не виконував релігійних обрядів і жодного разу не бував у церкві відтоді, як пішов від нас Циркуль. Він водив Берто й мене до церкви, коли мати посилала. Я не відчував ніякої потреби спитати в самого себе, віруючий я чи ні. І Маттіа Паскаль помер смертю нечестивця — без каяття й причастя.
Несподівано я збагнув, що потрапив у незвичайне становище. Адже всі, хто мене знав, вважали, що я (добре це чи погано — то вже інша річ) позбувся думки, найтяжчої для живої людини, — думки про неминучу смерть. Хто знає, скільки моїх співгромадян у Міраньйо казали: «І все-таки він щасливець! Хай би там що, а для нього вже все вирішено».
А тим часом я нічогісінько не вирішив. Я гортав книги Ансельмо Палеарі і дізнався з них, що в такому ж становищі, як я, в «мушлях» Камалока, перебувають справжні мерці, а надто самовбивці. Їх роздирають, як запевняє добродій Лідбітер, автор «Астрального плану» (так у теософії зветься перший ступінь потойбічного світу), найрізноманітніші чуттєві жадання, котрих вони аж ніяк не можуть задовольнити, бо позбавлені тілесної оболонки, хоч і не знають, що втратили її.
«Еге, — подумалось мені, — це ж так я й сам скоро повірю, що насправді втопився в млиновому шлюзі маєтку Стіа і тепер тільки уявляю, ніби живий».
Відомо, що деякі різновиди божевілля передаються, мов зараза. Отож і я, хоч би як опирався, зрештою відчув: божевілля синьйора Ансельмо передається й мені. Звісно, я не вважав себе справді мертвим, хоч у цьому не було б великої біди. Найважче — померти. А коли вже людина померла, то в неї навряд чи з’явиться прикре бажання повернутися до життя. Біда була в іншому — я раптом збагнув, що мені ще доведеться помирати. Я ж про це геть забув: після мого самогубства в Стіа думав, ясна річ, тільки про життя. А тепер синьйор Ансельмо Палеарі весь час викликав переді мною привид смерті.
Цей блаженний чоловік не міг говорити про щось інше! Та ще й говорив з таким запалом і частенько вдавався до таких дивовижних образів і порівнянь, що, коли я його слухав, мене поймало нестримне бажання стрімголов тікати з цього дому й оселитися десь-інде. Одначе в теоріях і поглядах синьйора Палеарі, дарма що вони здавалися мені здебільшого наївними, було врешті й чимало втішного, а раз мене вже непокоїла думка, що колись і я помру-таки по-справжньому, я охоче слухав його міркування.
— Є тут логіка? — спитав він мене якось, прочитавши уривок з книги Фінота, переповненої такою сентиментально-похоронною філософією, що все це здавалося маячнею могильника й морфініста. В тому уривку йшлося про зародження хробаків у розкладеному трупі людини. — То є тут логіка? Звичайно, матерія існує, я не заперечую. Нехай навіть усе матеріальне. Однак є форма і форма, образ і образ, якість і якість. Є камінь і невагомий ефір, чорт забирай! Так і в моєму тілі є нігті, зуби, шкіра і є, чорт забирай, найтонша тканина ока! Отож, синьйоре, з якого побиту станемо ми заперечувати, що так звана душа теж матеріальна? Але згодьтеся, що це інша матерія, не така, як ніготь, зуб і шкіра. Ця матерія схожа на ефір чи щось подібне. Чому ж ми приймаємо ефір як гіпотезу, а душу заперечуємо? Є в цьому логіка? Матерія — так, синьйоре. Стежте за моєю думкою, і ви побачите, до чого я веду, як усе узгоджу. Ми прийдемо до Природи. Зараз ми розглядаємо людину як наслідок зміни незліченних поколінь, як продукт довготривалої роботи природи, чи не правда? А відтак, любий синьйоре Меїс, ви теж тварина, причому найжалюгідніша і зрештою майже нічого не варта. Я погоджуюся з цим і кажу: припустімо, що людина посідає не дуже високе місце на ієрархічній драбині живих істот — від хробака до людини, скажімо, сім-вісім, а то й п’ять щаблів. Але ж, чорт забирай, аби піднятись на ці п’ять щаблів, природа трудилася тисячі й тисячі століть! Чи не правда, матерії довелося пройти нелегкий шлях розвитку як формі і як субстанції задля того, щоб досягти цього п’ятого щабля і стати твариною, котра краде і бреше, але водночас здатна написати «Божественну комедію» або віддати себе в жертву, як наші матері, — моя і ваша, синьйоре Меїс. І ця істота зненацька — гах! — і нема! Перетворюється в ніщо? Є тут логіка? Ні, на хробака перетвориться мій ніс, моя нога, але ж не моя душа, чорт забирай! Так, синьйоре, вона — теж матерія, хто заперечить? Тільки ж не така, як ніс і нога. Є тут логіка?