— Перепрошую, синьйоре Палеарі, — заперечив я, — геній виходить на прогулянку, випадково падає, вдаряється головою і стає ідіотом. А де поділася душа?
Синьйор Ансельмо заціпенів, устромив очі в землю, наче біля його ніг зненацька впав камінь.
— Де поділася душа?..
— Звісно, ми з вами геніальні люди, та все ж розміркуйте самі: я гуляю, падаю, вдаряюсь головою, роблюсь ідіотом, — де поділася душа?
Палеарі склав руки на грудях і з поблажливим співчуттям відповів:
— О боже мій милий! Навіщо вам, любий синьйоре Меїс, падати і вдарятися головою?
— Ну, це просто гіпотеза.
— Ні, любий синьйоре, ви гуляйте собі спокійно, так буде ліпше. Візьмімо старих, котрі, не падаючи і не забиваючись головою, інколи стають ідіотами. Що ви на це скажете? Хочете довести, що, ушкодивши тіло, ви ослаблюєте й душу, що небуття тіла призводить до небуття душі? Але вибачте! Чому б вам не уявити собі щось протилежне — душу, яка осяває до краю немічне тіло? Приміром, Джакомо Леопарді! І багато інших старих, скажімо, його святість Лев Тринадцятий! Ось так! Уявіть собі фортепіано і піаніста. Раптом під час гри інструмент відмовляє — одна клавіша не звучить, дві чи три струни порвалися. Звісно, на такому інструменті навіть найкращий піаніст гратиме погано. Та коли фортепіано й зовсім змовкне, хіба піаніст перестане існувати?
— Виходить, що мозок — це фортепіано, а душа — піаніст?
— Давнє порівняння, синьйоре Меїс! Ясна річ, коли мозок зіпсувався, душа стає нерозумною, божевільною і таке інше. Однак це означає лиш те, що коли піаніст зламав інструмент, не випадково, не через необачність, а навмисне, то він мусить і розплачуватись: хто ламає, той і платить, так, так, за все треба платити. Та це вже інше питання. Даруйте, невже для вас нічого не значить та обставина, що все людство, всі люди, про яких ми що-небудь знаємо, завжди мріяли про життя по той бік смерті? Адже це факт, факт, справдешній доказ.
— Кажуть, інстинкт самозбереження…
— Ні, синьйоре! Ось мені, щоб ви знали, начхати на цю гидку оболонку, яка мене вкриває! Вона тисне на мене, і я ношу її тільки тому, що мушу носити. Та коли мені доведуть, чорт забирай, що, протягавши її ще п’ять, шість, десять років, я не матиму за це ніякої винагороди і що для мене все скінчиться тут, я сьогодні ж, цієї ж миті скину її. До чого ж тут інстинкт самозбереження? Я зберігаю себе тільки тому, завважте, тільки тому, що відчуваю — так усе скінчитися не може! Але хтось мені заперечить, людина, мовляв, це одне, а людство — інше. Людина помирає, людський рід еволюціонує. Оце так розумування! Поміркуйте самі: хіба людство — це не я, не ви, не кожна людина? Хіба кожен з нас не відчуває, що було б безглуздо й жахливо, коли б усе зводилось лише до жалюгідного подиху, яким і є наше земне життя? П’ятдесят-шістдесят років нудьги, нещасть, тяжкої праці, і в ім’я чого? Марно! Задля людства? Але ж і людству колись прийде кінець? Подумайте: життя, прогрес, еволюція — навіщо все це? Марно! Бо ніщо, абсолютно ніщо, кажуть, не існує… Отож заради оновлення світила, як ви днями висловились? Гаразд, нехай оновлення. Та погляньмо, в якому розумінні. Погодьтеся, синьйоре Меїс, біда науки й полягає в тому, що вона хоче займатися тільки життям.
— Ну, — зітхнув я, — оскільки ми все-таки повинні жити…
— Але ж ми повинні також і померти, — підхопив синьйор Палеарі.
— Розумію. Але навіщо про це так багато думати?
— Навіщо? А на те, що ми не збагнемо життя, допоки не пояснимо собі смерті! Це ж необхідна умова наших дій, це провідна нитка, яка виводить нас усіх з лабіринту. І це світло, синьйоре Меїс, має прийти до нас саме звідти, від смерті.
— Але ж смерть — це пітьма.
— Пітьма? Пітьма для вас! А ви спробуйте засвітити лампадку віри, наповнивши її чистою оливою душі. Якщо такої лампадки немає, ми блукаємо по життю, мов сліпці, дарма що винайшли електричне світло! Гарна, чудова електрична лампочка для життя. Та нам, любий синьйоре Меїс, конче необхідний інший світильник, який осяяв би нас по смерті. Ось бачите цей ліхтарик з червоним склом? Я запалюю його вечорами — треба навчитися бачити при слабкому освітленні. Зараз мій зять Теренціо в Неаполі. Він повернеться через кілька місяців, і тоді, якщо ви схочете, я запрошу вас на один із наших скромних сеансів. І хто знає, може, цей ліхтарик… Досить, більше нічого не скажу.