Як бачите, товариство синьйора Палеарі не було вельми приємним. Та чи міг я не всупереч здоровому глузду сподіватися на товариство людей, не відірваних від життя, та ще не ризикуючи при цьому і не змушуючи себе казати неправду? Я знову й знову згадував кавалера Тіто Ленці. На відміну від нього синьйор Палеарі ні про що не розпитував мене, вдовольняючись увагою, з якою я вислуховував його промови. Майже щоранку після обов’язкового обмивання всього тіла він ходив зі мною на прогулянки. Ми йшли або на Джаніколо, або на Авентіно чи на Монте Маріо, інколи навіть аж до Понте Номентано, і все говорили про смерть.
«Отакої, багато я виграв, що не помер насправді!» — думав я.
Іноді я пробував змінити тему, однак синьйор Палеарі, здавалось, анітрохи не зважав на вир довколишнього життя. Він завжди тримав у руці капелюха, іноді зненацька піднімав його, ніби вітаючись до якоїсь тіні, й вигукував:
— Дурниці!
Лише одного разу він запитав мене:
— Чому ви живете в Римі, синьйоре Меїс?
Я стенув плечима й відповів:
— Бо мені подобається тут жити…
— Але ж це скорботне місто, — зауважив він, хитаючи головою. — Багато хто дивується, чому тут не звершується жодне починання, не приживається жодна жива ідея. Та люди дивуються тільки тому, що не хочуть визнати: Рим мертвий.
— Навіть Рим мертвий? — з жалем вигукнув я.
— Уже давно, синьйоре Меїс. І повірте мені, всі спроби оживити його — марні. Він снить своїм великим минулим і не бажає нічого знати про повсякденність, яка без упину вирує довкола. Коли місто прожило таке виняткове, таке славетне життя, воно вже ніколи не зможе стати сучасним, тобто таким, як будь-яке інше місто. Велике серце Рима розбите, Рим спочиває вічним сном на Капітолійському пагорбі. Хіба ж оці нові будинки — Рим? Ви знаєте, синьйоре Меїс, моя донька Адріана розповіла мені про кропильницю, яка висіла на стіні у вашій кімнаті. Пригадуєте? Потім Адріана винесла ту кропильницю, але наступного дня вона випала в неї з рук і розбилася. Уціліла тільки мушля і стоїть тепер на моєму письмовому столі — я прилаштував її саме для того, для чого ви з неуважності були скористалися нею. Отака й доля Рима, синьйоре Меїсе. Папи зробили з нього кропильницю — своєрідну, ясна річ, а ми, італійці, перетворили її на попільницю. Люди їдуть сюди з усіх країн, аби струсити попіл зі своїх сигарет. Який символ нашого жалюгідного життя і тієї гіркої, отруєної насолоди, що ми зазнаємо від нього!
11. Увечері, споглядаючи річку
Що більше синьйор Палеарі виявляв до мене поваги та симпатії, то важче ставало мені спілкуватися з ним. І раніше я ніяковів у його присутності, та намагався приховати ніяковість, але тепер вона сковувала мене, робилася нестерпною, як і докори сумління, що невідступно мучили, — адже я вкрався в цю сім’ю під чужим іменем, змінивши свою зовнішність, і живу вигаданим, майже безглуздим життям. Обіцяв сам собі, що триматимусь осторонь, повсякчас пам’ятаючи, що не маю найменшого права торкатися чужого життя, що мушу уникати будь-якої близькості і вдовольнитися існуванням поза суспільством.
— Вільний! Вільний! — повторював я, та вже починав усвідомлювати суть цієї волі, бачити її межі.
Через цю волю, я, приміром, вистоював вечорами біля вікна, спершися ліктями на підвіконня, і споглядав річку, чорну, мовчазну. Вона текла поміж новими будинками, попід мостами, у ній відбивалося світло ліхтарів, танцюючи вогняними змійками. Я подумки стежив за течією. Річка починалася десь далеко в Апеннінах, плинула полями, містами, потім знову полями, отак до самого гирла. Уявляв собі збурунене, похмуре море, в якому губляться річкові води, пройшовши такий далекий шлях, і раз по раз позіхав стомлено.
— Воля, воля… — бурмотів я. — А хіба в іншому місці буде не так само?
Інколи я бачив вечорами на балконі нашу маленьку маму в халатику — вона поливала квіти. «Оце життя!» — думав я, спостерігаючи славну дівчину за таким приємним поранням. Чекав, що вона кине погляд на моє вікно. Але марно. Вона знала, що я вдома, та завжди, коли була сама, вдавала, що не помічає мене. Чому? Напевне, тільки через сором’язливість… А втім, може, вона ще й досі потайки гнівалася на мене за те, що я вперто виявляв їй мало уваги?