Поливши квіти, Адріана схилялась на балконні поручні і також дивилась на річку, усім своїм виглядом показуючи, що аніскілечки не цікавиться мною, бо зайнята власними, куди серйознішими думками, і їй необхідна самотність.
Я всміхався сам до себе, та коли вона йшла з балкона, мені здавалося, що я помилився, — просто було прикро, як і кожному, хто бачить, що на нього не звертають уваги.
«А чому, зрештою, вона повинна думати про мене і розмовляти зі мною без потреби?» — міркував я.
Стовбичу в неї перед очима, повсякчас нагадуючи про нещастя її життя — батькове безумство. Може, моя присутність принижує її. Може, вона оплакує той час, коли батько обіймав солідну посаду і вони не були змушені тримати пожильців, та ще таких, як я! Може, я лякаю бідолашну дівчину своїм косим оком і темними окулярами…
Неподалік на дерев’яному містку загуркотів екіпаж і урвав мої роздуми. Я повернувся спиною до вікна і поглядав то на ліжко, то на книги — якусь часину вагався: лягти в постіль чи почитати. А тоді стенув плечима, взяв капелюха і вийшов на вулицю, сподіваючись там розвіяти щемливу тугу.
Скоряючись настрою, я ішов на гомінкі вулиці чи в відлюдні місця. Пригадую, якось уночі на майдані святого Петра я ніби наяву поринув у сон. Перед очима постали картини життя далекого минулого, немовби відкрився прадавній світ, затаєний отут біля величавого портика в якійсь незвичайній дзвінкій тиші, підсиленій плюскотінням двох водограїв. Я підійшов до одного з них, і мені здалося, що вода жива, а все інше майже примарне і до нестями скорботне в своїй мовчазній і нерухомій урочистості. Повертаючись вулицею Борго Нуово, я здибався з захмелілим чоловіком. Побачивши зажуру на моєму обличчі, він витягнув шию, нахилився, зирнув мені в очі й, стиснувши вище ліктя мою руку, вигукнув:
— Веселіше!
Я враз зупинився, зміряв його здивованим поглядом.
— Веселіше! — повторив чоловік та ще й підморгнув: мовляв, чого ти нахнюпився? Викинь з голови всі дурниці!
І пішов геть непевною ходою, тримаючись рукою за стіну.
Такої пізньої доби, на безлюдній вулиці біля величного храму зустріч з п’яним і його несподівана дружня й філософська порада саме в ту хвилю, коли в моїй голові роїлися думки, збуджені цим храмом, ошелешила мене.
Якийсь час я стояв нерухомо й спостерігав за чоловіком, а тоді відчув, що моє здивування ось-ось прорветься нестримним реготом.
— Веселіше! Так, любенький, але я не можу піти до шинку шукати радості на денці келиха, як ти. Бо, звісно, не знайду її там! І ніде не знайду! Завітаю хіба до кав’ярні, мій любий пораднику. Там статечні люди палять і базікають про політику. Виявляється, ми всі можемо бути веселі і навіть щасливі лише за однієї умови: якщо нами правитиме добрий король. Так твердить один адвокатик-монархіст. Ти, бідолашний захмелілий філософе, либонь, і не здогадуєшся про це, де тобі! А справдешня причина всіх наших нещасть і печалей, знаєш, яка? Демократія, мій любий, демократія! Це коли при владі багато людей, коли править країною більшість. Бо як влада в руках однієї людини, та людина ніколи не забуває, що вона одна мусить дбати про багатьох. А коли їх править багато, то думають вони тільки про те, як би самим вдовольнитися, і тоді виникає найниціша, найогидніша тиранія — тиранія під маскою свободи. Саме так! Чому, на твою думку, я страждаю? Та через оцю ж замасковану тиранію… Вернуся я ліпше додому…
Однак, то була ніч зустрічей.
Трохи перегодом, ідучи темною вулицею Тордіноне, я почув несамовитий зойк і приглушені вигуки в одному з провулків, що виходив на цю вулицю. Раптом назустріч мені з криком вибігло кілька людей. Чотири мерзотники, озброєні сукуватими палицями, гналися за повією.
Згадую цю пригоду не задля того, аби похвалитися мужнім вчинком, а щоб передати той страх, якого зазнав потім унаслідок свого благородства. Чоловіків було четверо, але ж і я мав замашну палицю та ще й з металевим наголовком. Двоє з них кинулись на мене з ножами. Я захищався як міг, розмахуючи палицею і відскакуючи вбік, щоб вони не оточили мене. Нарешті мені вдалося торохнути по голові найзатятішого, і я побачив, як він похитнувся, а тоді притьмом кинувся навтьоки. Інші троє, мабуть, злякалися, що на жіночий крик збіжаться люди, і накивали п’ятами услід за ним. Не знаю, як це вийшло, але мені розбили лоба. Я гукнув жінці, щоб замовкла, годі кричати пробі. Однак вона, побачивши моє залите кров’ю обличчя, не могла стриматись. Сама пошарпана й побита, підбігла до мене плачучи й спробувала допомогти — заходилася перев’язувати голову розірваною під час бійки шовковою хустиною, що прикривала їй груди.