— Ні, ні, дякую, — мовив я, здригаючись від огиди. — Облиш… Усе гаразд… Тікай звідси негайно… Щоб ніхто тебе не бачив…
І пішов змити кров до найближчої колонки під мостом.
Тим часом прибігло двоє поліцейських і почали з’ясовувати, що скоїлось. Жінка (вона була неаполітанка) хутко розповіла їм про «лихо, що спіткало благородного синьйора», себто мене. Аж захлинаючись від захоплення, вона торохтіла на своєму неаполітанському діалекті, не шкодуючи хвалебних вигуків на мою адресу. Я ледве скараскався тих запопадливих ревнителів порядку — їм конче хотілося, щоб я пішов з ними і дав свідчення. Тільки цього мені й бракувало! Стати завтра героєм газетної хроніки! Оце тепер, коли мушу жити в тіні, тихо, забутий усіма!
Ким, ким, а героєм я міг стати хіба що ціною смерті… Але ж я і так уже мертвий!
— Даруйте, синьйоре Меїс, ви — вдівець?
З таким запитанням звернулася до мене з доброго дива якось увечері синьйорина Капорале, коли вони з Адріаною сиділи на балкончику і покликали й мене до свого товариства. В першу мить мені наче заціпило, а потім я відповів:
— Я? Ні. Чому ви так гадаєте?
— Тому, що ви часто потираєте вказівним пальцем правої руки безіменний на лівій, ніби хочете повернути обручку. Ось так… Правда ж, Адріано?
Подумати тільки, що можуть запримітити очі жінки, точніше сказати — очі деяких жінок, бо Адріана відповіла, що нічого подібного ніколи не помічала.
— Ти просто не звертала уваги! — вигукнула синьйорина Капорале.
Мушу признатися, що я також не звертав на це ніякої уваги, хоч цілком можливо, таку звичку мав.
— А й справді я довго носив на цьому пальці перстень, потім його розпиляв ювелір. Той перстень сильно тиснув, мені було дуже боляче.
— Бідолашний перстень! — аж застогнала, кривлячись, сорокалітня панна, переживаючи того вечора напад дитячої манірності. — Чи вже й справді такий він був вузький? Навіть з пальця не знімався? Може, то був спомин про…
— Сільвіє! — докірливо перебила її маленька Адріана.
— А що ж тут поганого? — заперечила синьйорина Капорале. — Я хотіла сказати — про перше кохання… Ну ж бо, синьйоре Меїс, розкажіть нам що-небудь! Невже ви весь час мовчатимете?
— Так ось, — почав я, — мені здається, ви зробили нелогічний висновок, отак пояснивши мою звичку потирати палець. Удівці, люба синьйорино, як мені відомо, обручки не знімають. Пригнічувати може тільки дружина, а не обручка, коли дружини вже немає. Скажу більше, як ветерани полюбляють прикрашати свої груди медалями, так і вдівцям, я гадаю, приємно носити обручки.
— Оце такої! — вигукнула Капорале. — Ви хитро ухиляєтесь, хочете змінити тему!
— Навпаки! Я поглиблюю її!
— Що тут поглиблювати? Особисто я ніколи нічого не поглиблюю. Просто в мене склалося таке враження, і край.
— Враження, що я вдівець?
— Так, синьйоре. А тобі, Адріано, не здається, що в синьйора Меїса вигляд удівця?
Адріана звела на мене очі, та враз опустила їх: природжена сором’язливість не дозволила їй витримати чужий погляд. Вона своїм звичаєм ніжно й сумовито всміхнулася:
— Звідки мені знати, який вигляд мають удівці? Дивна ти, Сільвіє!
Напевне, дівчина в цю мить згадала про когось, чийсь образ постав перед нею, бо знову зніяковіла й задивилася вниз на річку. Мабуть, її приятелька це зрозуміла, бо зітхнула й теж повернулася обличчям до річки. Очевидно, хтось четвертий, невидимий, постав перед ними. Зрештою і я додумався до цього, дивлячись на одяг Адріани з ознаками жалоби. Справді, її зять Папіано, який зараз був у Неаполі, навряд чи схожий на невтішного вдівця. Отож такий вигляд, на думку синьйорини Капорале, мав бути і в мене.
Щиро кажучи, я зрадів, що розмова закінчилася так негарно. Нехай біль, завданий Адріані спогадом про сестру-небіжчицю та Папіано-вдівця, буде для синьйорини Капорале покарою за нескромність.
Хоча, якщо по справедливості, то мушу визнати: те, що здалося мені нескромністю, було, власне кажучи, звичайною цікавістю, природною і цілком виправданою. Її не могла не збудити моя мовчазність і потаємність. Оскільки ж самота стала тепер нестерпною для мене і я вже не мав снаги відмовитись від такої спокуси як спілкування з іншими людьми, то, ясна річ, і ті люди мали повне право поцікавитися, хто ж я такий. А мені доводилося задовольняти їхню цікавість, тобто вигадувати і брехати. Інакше не міг. Винен у цьому був я сам та ще й збільшував свою провину брехнею. Та коли б перестав казати неправду або почав страждати через свої вигадки, то довелося б знову пуститися в невідомі мандри, знову зостатися на самоті з самим собою.