Я завважив, що Адріана, хоча сама ніколи не задавала нескромних запитань, однак дуже уважно слухала мої відповіді синьйорині Капорале. А запитань тих було чималенько, і, відверто кажучи, вони нерідко переходили межу цікавості, яку можна вибачити. Якось увечері, наприклад, на тому ж балкончику, де ми звичайно збиралися, коли я повертався після вечері, синьйорина Капорале спитала мене, сміючись і захищаючись від Адріани, яка, дуже збуджена, кричала їй: «Не смій, Сільвіє! Я забороняю тобі!»:
— Даруйте, синьйоре Меїс, Адріана хоче знати, чому ви не носите хоча б вусів…
— Неправда! — вигукнула Адріана. — Не вірте їй, синьйоре Меїс! Це все вона, а я навпаки…
І наша маленька мама залилася слізьми. Синьйорина Капорале кинулася втішати її:
— Облиш, чого ти? Що ж тут поганого?
Адріана відштовхнула її ліктем:
— Погано, що ти сказала неправду, і це дратує мене! Ми говорили про акторів, котрі всі такі… Тоді ти спитала: «Як синьйор Меїс? Чому він не запустить хоча б вусів?» А я тільки повторила: «Атож, чому?»
— Саме так, — згодилася синьйорина Капорале. — Хто каже: «Атож, чому?», той теж питає.
— Однак перша сказала ти! — запротестувала Адріана з неприхованою досадою.
— Дозвольте відповісти? — звернувся я до них, щоб заспокоїти обох.
— Ні, даруйте, синьйоре Меїс, не треба. На добраніч! — мовила Адріана і встала, збираючись іти.
Але синьйорина Капорале затримала її за руку:
— Облиш, яка ти ще дурненька! Ми ж тільки жартуємо… Синьйор Адріано — добра людина, він не розгнівається. Правда ж, синьйоре Адріано? Ну, скажіть-бо їй самі, чому ви не носите хоча б вусів?
Адріана засміялася крізь сльози.
— А це вже таємниця, — відповів я, кумедно понизивши голос. — Я змовник!
— Не віримо! — вигукнула синьйорина Капорале тим же тоном, а потім додала: — І все-таки ви, безсумнівно, дуже потайний. Що ви, наприклад, робили сьогодні після обіду на пошті?
— Я? На пошті?
— Так, синьйоре. Ще й заперечуєте? Але ж я на власні очі бачила. Близько четвертої… Я йшла майданом Сан-Сільвестро…
— Ви помилилися, синьйорино. То був не я.
— Невже? — насмішкувато протягла Капорале. — Таємне листування… Це правда, Адріано! Адже синьйорові Меїсу ніколи не приносять листів додому. Завваж, мені сказала про це служниця.
Адріана спаленіла, засовалась на стільці.
— Не зважайте, — промовила вона, кинувши на мене сумовитий і майже ласкавий погляд.
— Так, мені не надходять листи ані додому, ані на пошту! — відповів я. — Це чистісінька правда! Ніхто не пише мені, синьйорино, з тієї простісінької причини, що я нікого не маю, хто міг би мені писати.
— Навіть жодного приятеля? Та не може бути! Отак уже й нікого?
— Нікого на світі. Існуємо тільки я та моя тінь. Я весь час мандрую з нею по різних місцях. Однак я ніде не затримуюсь так довго, щоб устигнути зав’язати міцну дружбу.
— Щасливець, — зітхнула синьйорина Капорале. — Все життя в мандрах! То хоч про свої мандрівки розкажіть нам, коли не бажаєте говорити ні про що інше.
Помаленьку проминувши перші підводні камені важких запитань, я поступово навчився обходити деякі з них на веслах брехні, що були мені важелем і опорою. Коли ж запитання зачіпало мене надто близько, я хапався за підводний камінь обома руками і поволі, обережненько повертав човника моєї вигадки так, щоб він міг вийти нарешті у відкрите море й напнути вітрила фантазії.
І тепер, після цілорічної мовчанки, я міг говорити! Розмовляти щовечора на балкончику, залюбки розповідати про все, що бачив, про свої спостереження і пригоди. Я й сам здивувався, скільки вражень зібралося в мене під час мандрівок. І всі ті враження досі були поховані під важким каменем мовчання. А тепер, коли я заговорив, вони воскресли і живими злітали з моїх вуст. Це внутрішнє здивування надзвичайно прикрашало мої розповіді. А неприховане задоволення, з яким обидві синьйорини слухали їх, поступово збуджувало в мене жаль за тими благами, котрих я ще не спізнав до кінця. Той жаль також присмучував тепер мої розповіді.
Після кількох вечорів, проведених у розмовах, поведінка синьйорини Капорале і її ставлення до мене геть змінилися. Погляд її наче поважчав від удаваної млості і ще дужче нагадував про свинцеві кульки, підвішені всередині для рівноваги, та поглиблював контраст між скорботними очима й карнавальною маскою обличчя. Сумніву бути не могло: синьйорина Капорале закохалася в мене!
Мені стало смішно і дивно, і я раптом збагнув, що всі ці вечори говорив не для неї, а для іншої, тієї, що завжди слухала мене мовчки. Адріана, безперечно, теж зрозуміла, що я все розповідав тільки їй, бо ми обоє, не змовляючись, тішилися тим враженням, яке справляли мої розповіді на синьйорину Капорале, зачіпаючи найчутливіші струни серця сорокалітньої вчительки музики.