Несподівано зробивши таке відкриття, я, однак, не запалав гріховним почуттям до Адріани. Її цнотлива, пронизана смутком лагідність не допускала й думки про це. Але мені приносили невимовну радість навіть перші прояви довіри милої, сором’язливої Адріани: то її швидкий, мов блискавка, ніжний погляд; то співчутлива усмішка, коли вона бачила, як її старша подруга піддається самообману; то поблажливе застереження, яке вона посилала мені поглядом, коли я забрідав нашою таємною стежиною трохи далі, ніж годиться, і подавав хоч найменший проблиск надії синьйорині Капорале; то ніби паперовий змій злітав до небес раювання, то падав з небес на землю при якомусь моєму несподіваному й різкому шарпанні.
— А серце у вас не дуже ніжне, — якось зауважила мені синьйорина Капорале, — раз ви запевняєте, буцімто й справді пройшли по життю неушкоджений, в що я, звичайно, не вірю.
— Неушкоджений? Як це?
— Ну, жодного разу не відчули жаги кохання…
— Ні разу, синьйорино, ні разу.
— А все ж таки не хочете сказати нам, звідки взявся у вас отой перстеник, що його розпиляв ювелір, бо дуже стискав вам палець…
— І палець нестерпно болів. Хіба я не казав? Та не може бути, звісно, казав. То ж пам’ять про дідуся, синьйорино.
— Неправда!
— Як вам завгодно, а я, бачте, можу навіть сказати вам, що дідусь подарував мені той перстеник у Флоренції, коли ми виходили з галереї Уффіцці. І знаєте, за що? За те, що я (було мені тоді дванадцять років) сприйняв одну картину Перуджіно за роботу Рафаеля. Ось так. У нагороду за свою помилку я отримав перстеник, куплений в одній з крамничок на Понте Веккйо. Річ у тім, що дідусь, не знаю чому, мав цілковиту певність: та картина Перуджіно має вважатися роботою Рафаеля. Оце вам і пояснення таємниці! Ви ж розумієте, що між рукою дванадцятилітнього хлопчика і моєю теперішньою ручищею є різниця. Погляньте самі. Тепер я весь такий, як оця ручище, на яку вже не надінеш вишуканий перстенець. Я, синьйорино, теж маю серце, але ж і глузду не позбавлений: коли дивлюся на себе в дзеркало через оці окуляри, котрі ношу з жалю до власної персони, у мене опускаються руки, і я подумки волаю: «І ти сподіваєшся, любий Адріано, що якась жінка покохає тебе!»
— О, яка нісенітниця! — вигукнула синьйорина Капорале. — І ви вважаєте, що так думати справедливо? Це жахлива несправедливість щодо нас, жінок. Запам’ятайте, любий синьйоре Меїс, жінка великодушніша, ніж чоловік, і звертає увагу не лише на тілесну красу, як ви.
— Визнаємо тоді, що жінка й хоробріша за чоловіка, синьйорино. Адже, крім великодушності, вона мусить мати ще й відвагу, аби по-справжньому покохати, скажімо, такого чоловіка, як я.
— Та ну вас! Вам просто подобається вважати себе негарним і говорити про це.
— Ваша правда, синьйорино. І знаєте, чому? Щоб не викликати ні в кого жалю. Нехай би я побажав хоч трохи прикрасити себе, наді мною неодмінно кепкували б: «Погляньте на цього бідолаху, він сподівається, що стане не таким потворним, коли відпустить вуса!» А так не кепкуватимуть. Я невродливий? Ну й що ж? Зате відверто, і нічим не хочу себе прикрашати. Що ви на це скажете?
Синьйорина Капорале глибоко зітхнула й відповіла:
— Скажу, що не маєте слушності. Якби ви, приміром, відпустили бодай маленьку борідку, то відразу побачили б: ніякий ви не потвора, як намагаєтесь нас запевнити.
— А моє косе око?
— О Боже мій! — вигукнула синьйорина Капорале. — Коли вже ви говорите про це так просто, я, даруйте, скажу вам те, що збираюся сказати вже кілька днів: чому не ризикнете на операцію, яку тепер роблять дуже легко? Варто лише схотіти, і ви швидко позбудетесь цього маленького ганджу.
— Ось бачте, синьйорино, я допускаю, що жінка великодушніша за чоловіка, але дозволю собі зауважити, що, даючи мені таку пораду, ви все ж таки бажаєте, щоб я змінив свою зовнішність.
Чому я так наполегливо вів цю суперечку? Невже мені справді хотілося, щоб учителька музики Капорале прямо сказала при Адріані, що вже закохалася в мене, навіть такого бритого й зизоокого? Ні. Я говорив так багато і задавав синьйорині Капорале безліч дрібних запитань тому, що помітив задоволення, може, й мимовільне, яке відчувала Адріана, коли слухала переможні відповіді старшої подруги.
Отак я збагнув, що ця мила дівчина могла б мене покохати, незважаючи на мій дивакуватий вигляд. Я не признавався в цьому навіть собі, однак від того вечора постіль, на якій я спав у домі синьйора Палеарі, здавалася мені м’якшою, всі речі в моїй кімнаті — приємнішими, повітря, яким я дихав, — свіжішим, небо — блакитнішим, а сонце — яснішим. Мені хотілося вірити, що ці зміни зумовлені ще й тим, що Маттіа Паскаль закінчив своє життя в шлюзі водяного млина в маєтку Стіа, а я, Адріано Меїс, попервах був дещо розгубився від безмежної свободи, а тепер уже оговтався, знайшов нарешті рівновагу, осягнув ідеал, до якого прагнув, створив із себе іншу людину, що живе іншим життям, і те життя, я відчував, переповнює мене.