І моя душа, позбувшись отрути досвідченості, знову повеселіла, як у ранній юності. Навіть синьйор Ансельмо Палеарі тепер не здавався мені нудним: тінь, туман, дим його філософії розтанули на сонці моєї нової радості. Бідолашний синьйор Ансельмо! Із двох речей, про які, за його словами, слід думати на землі, він непомітно для себе звик думати лише про одну. Та бог його знає, може, в кращі свої роки і він думав про життя? Більшого співчуття заслуговувала вчителька Капорале. Навіть вино не давало тих веселощів, про які говорив той незабутній п'яничка з вулиці Борго Нуово. Підстаркувата панна жадала щастя і нарікала на нетямущих чоловіків, котрі цінують тільки тілесну красу. Значить, у душі вона вважала себе красунею? О, коли б то їй зустрівся «тямущий» чоловік, на які б жертви пішла! Може б, і від вина відмовилась.
«Якщо ми не заперечуємо, що людині властиво помилятися, — думав я, — то маємо визнати, що справедливість жорстока».
І пообіцяв сам собі не бути жорстоким до синьйорини Капорале. Пообіцяти пообіцяв, але, на жаль, був жорстокий, сам того не бажаючи. Причому, тим жорстокіший, чим менше цього хотів. Моя привітність ще дужче розпалювала її. І виходило так, що від моїх слів бідолашна жінка блідла, а Адріана червоніла. Бувало, я й сам добре не розумів, що кажу, однак відчував, що мої слова, звук мого голосу, інтонація хоч і хвилюють ту, до якої вони звернені, вона не бажає руйнувати таємної гармонії, котра невідомо як виникла між нами.
Серця якось уміють знайти спільну мову, поріднитися, перейти, як то кажуть, на «ти», у той час, коли ми самі ще борсаємось у тенетах буденних слів і не можемо вибитися з умовностей, нав'язаних нам суспільством. У наших сердець є свої власні потреби і прагнення, на які тіло не звертає уваги, якщо бачить незмогу задовольнити їх і здійснити. І щоразу, коли двоє спілкуються між собою тихою мовою сердець, вони, залишаючись наодинці, відчувають нестерпну розгубленість і ледь не огиду до найменшого фізичного контакту. Це гостре почуття відразу минає, тільки-но з'явиться хтось третій. Тоді обоє сердець відчувають взаємну привабу і знову всміхаються одне одному здалеку.
Скільки разів я переконувався в цьому на наших стосунках з Адріаною! Але та розгубленість, яка виникала в неї, коли ми залишались наодинці, могла бути наслідком її природної стриманості й сором'язливості, тоді як моя ніяковість пояснювалась гризотою сумління, бо я мусив весь час прикидатися, постаючи в іншому образі перед цим наївним, чистим і ніжним створінням.
Тепер я дивився на неї іншими очима. Та, може, й вона змінилася за цей місяць? Хіба ж не осявало внутрішнє сяйво її швидких поглядів? І хіба ж її усмішка не свідчила, що домашні обов’язки й клопоти стали не такими обтяжливими для неї?
Либонь, і вона, так, як я, піддалася інстинктивній потребі створити собі ілюзію нового життя? Яким воно мало бути і як його створити, я й сам не знав. Неясне бажання, мов подих душі, непомітно прочинило для неї, й так само для мене, вікно у майбутнє, звідки линуло до нас п’янке тепле світло, хоч ми й не вміли ані наблизитись до того вікна, аби побачити, що за ним, ані зачинити його.
Наше солодке сп’яніння передалося й нещасній синьйорині Капорале.
Одного вечора я сказав їй:
— А знаєте, синьйорино, я майже вирішив скористатися вашою порадою.
— Якою? — спитала вона.
— Піти на операцію до окуліста.
Синьйорина Капорале неймовірно зраділа, заплескала в долоні:
— Ах, чудово! І неодмінно в лікаря Амброзіні! Зверніться до Амброзіні — це найкращий лікар! Він оперував катаракту моїй бідолашній мамі. Бачиш, Адріано, дзеркало заговорило! А що я тобі казала?
Адріана засміялася і я теж.
— Річ не в дзеркалі, синьйорино, — відповів я, — а в необхідності: час від часу в мене поболює око. Воно, щиро кажучи, ніколи не служило мені по-справжньому, однак і втрачати його не хотілося б.
Це була неправда. Синьйорина Капорале мала слушність: дзеркало таки заговорило і сказало мені, що, коли досить легка операція зітре з мого обличчя цю огидну особливу прикмету Маттіа Паскаля, Адріано Меїс зможе зняти сині окуляри, відпустити собі вуса і взагалі зробити свою зовнішність такою, щоб вона відповідала його новому душевному станові.