— Іду, йду, синьйорино! — вмить відгукнувся я.
Моє серце затріпотіло від радості і вдячності, я притьмом вискочив у коридор. А там, біля моєї кімнати, згорнувшись клубком на скрині, лежав білявий хлопець. Його довгасте обличчя було геть бліде, зовсім безкровне. Він насилу розплющив млосні голубі очі й здивовано глянув на мене. Я вражено зупинився, але вмить збагнув, що то, мабуть, брат Папіано, і прожогом побіг на балкон.
— Дозвольте, синьйоре Меїс, відрекомендувати вам мого зятя, Теренціо Папіано. Він щойно приїхав з Неаполя, — мовила Адріана.
— Дуже радий! Невимовно щасливий! — вигукнув той і, знявши капелюха, низько вклонився й міцно потис мені руку. — Дуже прикро, що весь цей час я був відсутній, але я певен, що моя маленька своячка давала раду всьому, чи не так? Коли маєте в чомусь потребу, не соромтеся! Якщо вам потрібне, наприклад, більше бюро чи якісь там інші меблі — не церемоньтеся. Ми завше намагаємось догоджати пожильцям, які роблять нам честь.
— Дякую, — мовив я. — Нічого мені не треба. Дякую.
— Нема за що — це мій обов’язок! І, будьте ласкаві, звертайтеся до мене з усіма своїми проханнями, хай би як дорого вони нам коштували… Адріано, дитя моє, ти вже спала, іди лягай, якщо хочеш…
— Та облиш… — промовила Адріана, сумовито всміхаючись. — Коли вже я встала…
Вона підійшла до поручнів і задивилась на річку.
Я відчув, що дівчина не хоче залишати мене наодинці зі своїм зятем. Чого вона боїться? Стояла задумлива, а Папіано, все ще тримаючи капелюха в руці, розповідав мені про Неаполь, де йому довелося затриматись довше, ніж передбачав, аби зняти копії з сили-силенної документів із приватного архіву її вельможності герцогині донни Терези Раваск’єрі Ф’єски, герцогині-мами, як її всі звуть. Ці документи надзвичайно важливі, мають виняткову цінність: вони кидають нове світло на останні роки існування королівства обох Сіцілій, і особливо на Гаетано Філанджері, князя Сатріано, якого маркіз Джільйо, дон Іньяціо Джільйо д’Аулетта, має намір прославити у повній, неупередженій біографії. Він, Папіано, служить секретарем у маркіза Джільйо. Пан маркіз хоче написати біографію, неупереджену настільки, наскільки дозволять йому його відданість і вірність Бурбонам.
Папіано ніяк не міг закінчити. Він хмелів від свого красномовства і весь час підсилював свої слова всіма прийомчиками актора-аматора: то притишеним смішком, то виразним жестом. Ошелешений, я стояв наче бовдур та тільки раз по раз кивав головою на знак згоди і краєм ока позирав на Адріану. А вона не відводила погляду від річки.
— Ех, що вдієш! — артистично продекламував на закінчення Папіано. — Маркіз Джільйо д’Аулетта був відвертим прихильником Бурбонів і клерикалів! А я, я… (не можу навіть удома сказати про це вголос) той, хто, щоранку виходячи з дому, віддає шану статуї Гарібальді на Джаніколо… Ви бачили її? Звідси чудово видно… Так ось, я змушений служити в нього за секретаря! І це тоді, як ладен щомиті гукнути: «Хвала двадцятому вересня!» Що й казати, маркіз — людина вельми порядна, але ж прихильник Бурбонів і клерикал! Так, так, синьйоре… Кусень хліба! Присягаюся, дуже часто мені хочеться, даруйте, просто плюнути на все це! Той кусень застряв мені в горлі, давить мене… Та що вдієш? Хліб! Хліб насущний!
Він двічі стенув плечима, здійняв руки до неба і крутнув стегнами.
— Ну, ну, Адріануччо! — він підбіг до дівчини й легенько обійняв її за стан. — Іди вже лягай! Пізня година. Синьйор, либонь, хоче спати.
Біля дверей моєї кімнати Адріана потиснула мені руку, вперше за весь час, відколи я в них живу. Зоставшись сам, я довго не розтискав пальців, ніби хотів зберегти її доторк. Цілісіньку ніч не склепив очей, усе роздумував і ніяк не міг угамувати в собі суперечливих почуттів. Манірне лицемірство, улесливе й красномовне підлабузництво, прихована ворожість Папіано зробили нестерпним моє перебування тут. Він хотів — поза всяким сумнівом — стати в цьому домі тираном, скориставшися з недоумкуватості свого тестя. Хто знає, до яких іще підступів може вдатися такий чоловік? Він уже показав мені один з викрутасів, геть змінившись при моїй появі. І чому, власне, він не вдоволений тим, що я в них оселився? Хіба ж я для нього не такий самий пожилець, як і будь-хто інший? Що йому набалакала про мене синьйорина Капорале? Невже він ревнує її? Чи, може, іншу? Він нахабний і підозріливий. Грубо вигнав геть Капорале, аби лишитися наодинці з Адріаною. З нею теж говорив надто різко. Обурення Адріани і те, що вона не дозволила йому зачинити віконниці, а також сум’яття, яке охоплювало її щоразу, коли хтось згадував про відсутнього зятя, — усе це зміцнювало в мені огидну підозру, що Папіано розраховує на неї.