Дратували мене ще й дві обставини — внутрішні, потаємні. По-перше, те, що я, не заподіявши нікому зла, не вчинивши нічого поганого, змушений був з усіма поводитись обачно, весь час бути на сторожі, наче втратив право на спокійне життя. Щодо другої обставини, то мені самому не хотілося брати її до уваги, і я від того потерпав ще дужче. Скільки разів я казав собі: «Отямся, дурню, не зважай на того причепу!»
Та не міг не зважати, не міг отямитись.
Боротьба, яку я вів з самим собою, щоб не усвідомлювати свого почуття до Адріани, не давала мені поміркувати над тими наслідками, до яких може привести це почуття при моєму аж надто ненормальному становищі в житті. А відтак я тупцював на місці, до болю невдоволений собою, вічно заклопотаний, з сум’яттям у душі, але з безтурботною усмішкою на обличчі.
Те, що я підслухав крізь опущені жалюзі того вечора, коли повернувся з Неаполя Папіано, ще не виявилось явно. Напевне, погане враження, яке склалося в Папіано про мене після розмови з синьйориною Капорале, несподівано розвіялось при нашому знайомстві. Він, правда, дошкуляв мені, але, мабуть, просто за звичкою і, в усякому разі, без прихованого наміру вижити мене. Навпаки! Що ж він замислив? Адріана після його повернення весь час була засмучена й мовчазна. Синьйорина Сільвія Капорале зверталася до Папіано на «ви», принаймні на людях, а цей несосвітенний нахаба при всіх говорив їй «ти». Він дійшов до того, що називав її Рея Сільвія. Я не знав, як розуміти його зухвалість і блюзнірство. Хоча бідолашна вчителька музики й не заслуговувала великої пошани, однак і такого ставлення з боку сторонньої людини теж не заслуговувала.
Якось увечері (світив місяць уповні, було ясно як удень) я побачив її зі свого вікна. Самотня й зажурена, стояла вона на балконі, де ми тепер збиралися дуже рідко і вже не мали колишньої втіхи, бо відразу з’являвся Папіано і не давав нікому й слова мовити. Цікавість підбила мене підійти до неї і, як то кажуть, захопити її зненацька.
У коридорі біля дверей моєї кімнати, як завше, лежав брат Папіано у тій самій позі, в якій я побачив його вперше. Було це його постійне місце чи він стежив за мною, виконуючи братів наказ?
Синьйорина Капорале плакала на балконі. Спершу вона нічого не хотіла казати, тільки скаржилась на нестерпний головний біль. А тоді раптом обернулась до мене, глянула у вічі й, поклавши руку на моє плече, спитала:
— Ви мені друг?
— Якщо ви ЗГОДНІ виявити і цю честь… — відповів я, вклонившись.
— Дякую. Тільки не говоріть мені, бога ради, милих речей! Коли б ви тільки знали, як потрібен мені друг, справжній, щирий друг — і саме зараз! Ви маєте зрозуміти мене, бо ви, як і я, один на світі… Але ви — чоловік! Аби ж то ви знали, аби ж то знали…
Стримуючи ридання, вона прикусила носову хустинку, однак і це не допомогло, й вона кілька разів люто рвонула її.
— Баба, потвора, карга! — надривно вигукнула вона. — Троє непоправних нещасть. Навіщо мені жити?
— Заспокойтесь, синьйорино, чому ви так?
Нічого іншого я не придумав.
— Тому що… — вихопилось у неї, але вона змовкла, ніби схаменувшись.
— Кажіть, — умовляв я її, — якщо вам потрібен друг…
Вона піднесла до очей розірваного носовичка:
— Найбільше мені потрібно померти! — простогнала вона в такому жахливому відчаї, що в мене клубок до горла підкотився.
Ніколи в житті я не забуду ні скорботної складки її жалюгідних зів’ялих вуст, коли вона вимовляла ці слова, ні тремтячого підборіддя з кількома чорними кучерявими волосинками.
— Та мене і смерть не бере, — мовила вона. — Нічого… Даруйте, синьйоре Меїс! Чим ви зможете допомогти мені? Нічим. Хіба що словами… Так, лише краплиною співчуття. Я сирота, не маю на що розраховувати. І нехай зі мною поводяться так… Ви, певне, самі завважили — як. А вони ж не мають на це ніякого права! Вони ж не милостиню мені подають!..
І синьйорина Капорале розповіла мені про шість тисяч лір, які, як я вже згадував, прибрав до своїх рук Папіано.
Хоч я співчував нещасній жінці, не про те мені хотілося від неї почути. Скориставшись, зізнаюся в цьому, її збудженням (вона, певне, ще й хильнула зайве), я наважився спитати:
— Вибачте, синьйорино, але чому ви дали йому ті гроші?
— Чому? — стиснула вона кулаки. — Дві підлості, одна чорніша за іншу. Я дала йому гроші, аби довести, що чудово розумію, куди він хилить. Вам ясно? Його дружина була ще жива, а він, мерзотник…
— Розумію.