— Він же хворий, — заступилася Адріана.
— Отож хворий! — не здавався я. — Тут йому погано, повітря мало… Та й лежати на скрині… Може, мені поговорити з його братом?
— Ні, ні, — квапливо заперечила вона. — Я сама скажу, не турбуйтеся.
— Він зрозуміє. Я ж іще не король, щоб біля моїх дверей постійно вартував страж.
Від того вечора я перестав стримуватись і розпочав відвертий наступ на сором’язливість Адріани. На все інше заплющував очі і, не задумуючись, віддався своєму почуттю.
Мила дівчинка! Вона, бідолашна, з самого початку ніби вагалася між страхом і надією. Звіритись надії не насмілювалась, бо здогадувалася, що мене підстьобує роздратування. А я розумів, що її страх зумовлений саме прихованою і майже підсвідомою надією не втратити мене. Та оскільки я своєю рішучою поведінкою давав тепер поживу цій надії, дівчина вже не могла до останку піддаватися страхові.
Її вагання і благородна стриманість, у яких виявлялася душевна чистота, не давали мені лишатися наодинці з самим собою, а змушували все дужче втягуватись у поки що приховане суперництво з Папіано.
Я сподівався, що він з першого дня прийме виклик, облишить звичну люб’язність і манірність. Однак цього не сталося. На мою вимогу він забрав свого братика зі спостережного пункту на скрині та ще й заходився жартувати з сором’язливості та ніяковості, що їх у моїй присутності мимоволі виказувала Адріана.
— Будьте поблажливі, синьйоре Меїс, до моєї маленької своячки! Вона в нас така сором’язлива, мов черниця.
Його несподівана поступливість і невимушеність змусили мене трохи замислитись: що в нього на думці?
Якось увечері Папіано привів додому невідомого субчика. Той гучно стукотів ціпком по підлозі, мабуть, щоб усі чули, як він іде, бо взутий був у ганчір’яні черевики, що приглушували тупіт ніг.
— Ану ж, показуйте, де тут мій люб’язний родич? — закричав він з різким турінським акцентом, не скидаючи капелюха з ледь заломленими крисами, насунутого на самі очі, затуманені вином, і не виймаючи з рота люльки, якою він наче підпалював собі носа, ще червонішого, ніж у синьйорини Капорале. — Де мій любий родич?
— Ось він, — мовив Папіано, вказуючи на мене. А мені: — Синьйоре Адріано, на вас чекає приємна несподіванка: це синьйор Франческо Меїс із Туріна, ваш родич.
— Мій родич? — ошелешено вигукнув я.
Той субчик заплющив очі, підняв, наче ведмідь, свою лапу й тримав її так довгенько, чекаючи рукостискання.
Я, не потиснувши руки, оглянув його з голови до п’ят і нарешті сказав:
— Це що за комедія?
— Даруйте, чому ж комедія? — втрутився Теренціо Папіано. — Синьйор Франческо Меїс запевнив мене, що він ваш…
— Кузен, — підхопив той, не розплющуючи очей. — Усі Меїси — родичі між собою.
— Але ж я не маю приємності знати вас! — заперечив я.
— Так у цьому ж і річ! — радісно вигукнув субчик. — Я ж і зайшов побачитися з тобою! Зробити тобі приємність!
— Меїс? З Туріна? — перепитав я, удаючи, ніби пригадую. — Але ж я не з Туріна!
— Як же! Вибачте, — перебив Папіано, — хіба ви самі не казали мені, що до десяти років жили в Туріні?
— Авжеж! — підхопив субчик, вельми роздратований, що хтось засумнівався в цілком імовірному для нього факті. — Кузен! Кузен і є! Ось цей синьйор… Як вас звати?
— Теренціо Папіано, до ваших послуг.
— Теренціано. Так оце ж він і сказав мені, що твій батько поїхав до Америки. А раз так, то знаєш, що виходить? Не втямиш? А те, що ти — син дядечка Антоніо, це ж він і поїхав до Америки. Отож ми з тобою двоюрідні брати!
Але ж мого батька звали Паоло…
— Антоніо!
— Паоло, Паоло, Паоло! Кому краще знати?
Субчик стенув плечима й скривився.
— А мені здавалось — Антоніо, — промовив він, чухаючи заросле сивуватою щетиною підборіддя, не голене вже не менше чотирьох днів. — Не варт сперечатися, нехай буде Паоло. Я теж міг забути, бо не знав його.
Бідолаха! Він, напевне, краще за мене знав, як звали його дядька, котрий поїхав до Америки, однак погодився зі мною, бо страшенно хотів бути моїм родичем. Він повідомив мені, що його батько, теж на ім’я Франческо, у якого був брат Антоніо, тобто Паоло, мій батько, поїхав з Туріна, коли синові виповнилося сім років. Сам він, чоловік бідний, весь час служив і мешкав далеко від сім’ї — то сям то там, — отож дуже мало знає про своїх родичів чи по матері, чи по батькові, а все ж таки не сумнівається, що ми з ним кузени.