Ну, а дідуся, хоча б дідуся, він пам’ятає? Я спитав його про це. Виявляється, пам’ятає! От тільки не пригадує точно, де той жив: чи то в Павії, чи в П’яченці.
— Он як? Отже, пам’ятаєте? Який же він був?
— Він був… Та ні, чесно кажучи, не пригадую. Минуло ж років тридцять…
Здавалося, чоловік говорив щиро. Скидалось на те, що він просто невдаха, який утопив душу в вині, аби не так давив його тягар туги й убозтва. Не розплющуючи очей, він згідливо кивав головою у відповідь на всі мої слова, аби тільки не суперечити мені. Коли б я сказав, що ми разом росли, я частенько смикав його за волосся, певен — він би так само згодився. Лише в одному я не мав права сумніватися — в тому, що ми з ним двоюрідні брати. Тут уже ні на які поступки він не йшов. Кузени, та й квит! Це, мовляв, доведено точно, і жодних сумнівів бути не може.
Та коли я ненароком глянув на Папіано і побачив, як він зловтішно всміхається, мені перехотілося жартувати. Я випровадив захмелілого бідолаху, сказавши йому на прощання: «Бувай здоровий, родичу!», а тоді подивився прямо у вічі Папіано, аби нахаба затямив, що я не такий простачок, як він собі гадає, і спитав:
— А тепер скажіть мені, де ви надибали такого телепня?
— Ласкаво перепрошую, синьйоре Адріано! — єлейним голосом підлещувався не позбавлений винахідливості крутій. — Я бачу, мені сьогодні не пощастило…
— Але ж вам завше щастить! — вигукнув я.
— Та ні. Я маю на увазі лиш те, що не зробив вам приємності. Повірте, благаю вас, — це звичайнісінька випадковість. Ось як усе було. Сьогодні вранці на доручення маркіза, мого принципала, довелося зайти до податкового управління. Займаюсь я там своєю справою, коли раптом чую, хтось голосно кличе: «Синьйоре Меїс! Синьйоре Меїс!» Я хутко обернувся, подумавши, що й ви зайшли сюди у якійсь справі і, може, вам потрібна моя допомога. Я завжди до ваших послуг. Та нічого подібного: кликали того «телепня», як ви справедливо висловились. Ну, я взяв та й підійшов до нього, просто так, з цікавості, і спитав, чи справді він Меїс і звідки родом, бо маю честь і приємність здавати кімнату одному синьйорові Меїсу… Ось як воно вийшло! Він запевнив мене, що ви безперечно його родич, і напросився піти зі мною побачити вас.
— У податковому управлінні?
— Атож, синьйоре! Він служить там помічником інспектора.
Чи можна було довіряти йому? Я вирішив пересвідчитись. Усе підтвердилось. Тільки ж я діяв відверто, перешкоджаючи таємним підступам Папіано, а він, вислизаючи, тим часом готував мені удар в спину, дошукуючись мого минулого. Я добре пізнав його, отож мав усі підстави боятися, що з таким нюхом він виявиться завзятим лягавим, з тих, які довго не принюхуються. Лихо мені буде, коли цей пес натрапить хоч на ледь помітний слід: він неодмінно виведе його до млина в маєтку Стіа.
Отож неважко уявити мій жах, коли через кілька днів, читаючи в своїй кімнаті якусь книжку, я зненацька почув у коридорі голос, ніби з того світу, голос, іще живий у моїй пам’яті:
— Присягаюся богом святим!
Іспанець? Отой маленький бородатий іспанець з Монте-Карло? Який хотів грати зі мною і з яким я посварився в Ніцці? Дідько б його вхопив! Це ж слід! Папіано зумів-таки натрапити на нього!
З несподіванки й страху я геть розгубився, скочив на ноги і був би впав, якби не вхопився за столик. Ошелешений, пойнятий жахом, я почав дослухатися, і перше, що спало мені на думку, — рятуватися втечею. Причому негайно, поки Папіано й іспанець (в тому, що це саме він, сумніву вже не було) не дійшли до кінця коридора. Втікати! А раптом Папіано спитає в служниці, чи я вдома? І що він подумає, дізнавшись про мою втечу? Але ж може бути й так: йому вже відомо, що я не Адріано Меїс! Спокійніше! Що, власне, цей іспанець знає про мене? Він бачив мене в Монте-Карло. Та чи сказав я йому, що мене звуть Маттіа Паскаль? Цілком можливо, не пригадую…
Сам не знаю, як я опинився перед дзеркалом, наче хто за руку мене підвів. Подивився на себе. Кляте око! Через нього, мабуть, мене й можна впізнати. Але як, яким побитом Папіано докопався до моєї пригоди в Монте-Карло? Це дивувало найбільше. Що ж тепер робити? А нічого. Чекати. Що буде, те й буде.
Але нічого не сталося. І все ж таки я цілий день потерпав від страху. Не минувся він і ввечері, коли Папіано розповів мені про іспанця, і я зрозумів, що ніякої таємниці немає, що його прихід до нас зовсім не пов’язаний з Монте-Карло і з тим, що Папіано напав на мій слід. Це був просто випадок. Випадок, ласкою якого скористався і я свого часу, ще раз поставив на моєму шляху іспанця, хоч він, може, анічогісінько вже не пам’ятав про мене.
З розповіді Папіано про іспанця виходило, що я неодмінно мав зустріти його в Монте-Карло, бо він — професійний гравець. Дивним було тільки те, що, влаштувавшись у Римі, я потрапив саме в той дім, де бував і він. Ясна річ, аби я не мав чого боятися, цей випадок не здався б мені таким дивним. Хіба ж не доводиться нам, і то нерідко, надибати на когось, з ким познайомились випадково зовсім в іншому місці? Зрештою, він мав чи думав, що мав вельми поважні причини для приїзду в Рим і появи в домі Папіано. Отож у страхах своїх винен був лише я сам або, точніше, те, що я поголив бороду та змінив ім’я.