Років двадцять тому маркіз Джільйо д’Аулетта, в якого секретарював Папіано, віддав свою єдину дочку за дона Антоніо Пантогаду, аташе іспанського посольства при святому престолі. Незабаром після весілля Пантогаду разом з іншими римськими аристократами було затримано якось уночі в гральному кублі, і його відкликали до Мадріда. Там він поводився так само, а може, й гірше, бо змушений був відмовитись від дипломатичної кар’єри. Відтоді маркіз д’Аулетта уже не мав спокою: йому доводилося без кінця посилати гроші для виплати картярських боргів непутящого зятя. Чотири роки тому померла дружина Пантогади, залишивши шістнадцятирічну доньку. Маркіз вирішив узяти дівчинку до себе, добре знаючи, в яких руках вона зосталася б і хто її виховував би. Пантогада спочатку не погоджувався відпустити доньку, але трохи згодом поступився — через брак грошей. Зате тепер він постійно погрожував забрати дівчинку назад і саме того дня приїхав до Рима з наміром витягти з бідолашного маркіза ще грошей, маючи певність, що той не відмовить йому заради Пепіти, улюбленої внучки.
О, як палко, якими дошкульними словами картав Папіано мерзенного шантажиста Пантогаду! І його шляхетний гнів був цілком щирий. А я, поки він розбалакував, мимоволі чудувався з надзвичайної гнучкості його сумління, яке дозволяло йому без крихти лицемірства обурюватись паскудною поведінкою інших людей і любісінько чинити те саме або дуже подібне на шкоду такій добрій людині, як його тесть Ансельмо Палеарі.
Проте цього разу маркіз Джільйо дав Пантогаді відкоша. Це й змусило того затриматися на деякий час у Римі, а відтак і завітати до Папіано: вони, певне, розумілися між собою чудово.
Таким чином я наражався на зустріч з цим іспанцем будь-якої хвилини. Що ж було робити?
Не маючи змоги з ким-небудь порадитися, я знову пішов на пораду до дзеркала. На його чисту гладінь, наче з туману, виринув образ небіжчика Маттіа Паскаля з його косим оком — єдиним, що в мене залишилось від нього. І небіжчик озвався до мене:
— У яку халепу ти втрапив, Адріано Меїс! Ти ж боїшся Папіано, а провину хочеш скинути на мене, знову на мене, і тільки тому, що я посварився з тим іспанцем. Але ж ти добре знаєш, що я мав слушність. Гадаєш, тобі зараз необхідно змити з обличчя єдиний спомин про мене? Ну що ж, скористайся з поради синьйорини Капорале і звернися до лікаря Амброзіні, нехай поставить твоє око на місце. А тоді… Поживеш — побачиш!
13. Ліхтарик
Сорок днів у темряві.
Вдало, дуже вдало пройшла операція! Правда, одне око буде в мене трішечки більше, ніж друге. Терпіння! Поки що доведеться просидіти сорок днів у темряві, у себе в кімнаті.
Отак мені випала нагода на власному досвіді переконатися, що, коли людина страждає, у неї виникає особливе уявлення про добро і зло. Вона вважає, що інші мають робити їй добро, чекає цього, нібито страждання дають їй право вимагати винагороди. А як вона завдає прикрощів іншим, то інші повинні їй вибачати, немов своїми стражданнями вона здобула право і на це. Така людина звинувачує інших, якщо вони, всупереч обов'язку, не роблять їй добра, і водночас легко виправдовує себе за те зло, якого на правах недужої завдає іншим.
Після кількох днів ув'язнення в мороці сліпоти потреба бодай найменшої втіхи довела мене до нестями. Я чудово розумів: адже перебуваю в чужому домі і маю тільки дякувати своїм господарям за увагу й турботу, яку вони виявляють до мене. Але їхнє піклування вже не могло вдовольнити мене, ба навіть дратувало, ніби все робилося мені на зло. Так, саме так. Я ж бо здогадувався, що це Адріана піклується про мене. Її увага свідчила про те, що подумки вона завжди зі мною, в моїй кімнаті.
Красненько дякую за таку втіху! Що мені від неї, коли я справді цілісінькими днями невідступно й бентежно думав про Адріану? Вона єдина могла підбадьорити мене і повинна, повинна була б робити це, адже кому як не їй розуміти, яка нудьга мене гризе і як роздирає душу бажання бачити її або хоч знати, що вона поруч.
До моєї душевної бентеги й зажури додалася ще й лють: я довідався, що Пантогада раптово виїхав з Риму. Хіба ж згодився б я аж на сорок днів усамітнитися в темряві, якби знав, що він так скоро поїде!