Аби втішити мене, Ансельмо Палеарі заповзявся довести розсудливими міркуваннями, що морок цей — уявний.
— Уявний? Сліпота — уявна?! — крикнув я.
— Хвилинку терпіння, я вам зараз усе поясню…
І він заходився розвивати (либонь, наміряючись підготувати мене до спіритичних дослідів, які цього разу, аби мене розважити, були б проведені в моїй кімнаті) цілу філософську концепцію, штучну й оманливу, яку можна було б назвати «ліхтарикософією».
Час від часу старий зупинявся, щоб запитати:
— Ви спите, синьйоре Меїс?
Мені так і кортіло відповісти:
— Дякую вам, синьйоре Ансельмо, сплю.
Та оскільки намір у нього був по суті добрий — не залишати мене на самоті, я відповів йому, що вельми зацікавлений і прошу розповідати далі.
І синьйор Ансельмо втовкмачував мені, що собі на лихо ми не влаштовані так, як дерево, яке живе, не усвідомлюючи себе, і якому ніколи не ввижається, начебто земля, сонце повітря, дощ і вітер — дружні або ворожі до нього, та й насправді це не так. А нам, людям, природа подарувала сумну перевагу: ми усвідомлюємо, що живемо. І це викликає в нас ілюзію: ми сприймаємо за певну реальність, яка існує поза нами, своє внутрішнє відчування життя, мінливе й різноманітне в залежності від часу, обставин і випадку.
Для синьйора Ансельмо це відчування життя нагадувало ліхтарик, який ми носимо в собі. Цей ліхтарик показує нам, що є добро, а що — зло. Він відкидає навколо нас то більше, то менше світлове коло, а за межами цього кола панує безпросвітна страшна пітьма. Її не було б, якби в нас не горів ліхтарик, але поки він світить, нам доводиться вважати, що пітьма існує насправді. Зрештою ліхтарик згасне від легенького подуву, а відтак наш суєтний уявний день скінчиться і нас прихистить вічна ніч. А може, ми просто опинимося під владою якогось вищого Єства, що лише розвіяло суєтні образи, створені нашим розумом.
— Ви спите, синьйоре Меїс?
— Говоріть, говоріть, синьйоре Ансельмо, я не сплю. Мені здається, я бачу його, отой ваш ліхтарик.
— От і добре… Але поки ваше око не загоїлося, не будемо заглиблюватись у філософію, гаразд? Ліпше спробуймо простежити за нашими ліхтариками, цими мандрівними вогниками в пітьмі людського буття. Насамперед я сказав би, що всі вони бувають різних кольорів. Як ви гадаєте? І кольори ті залежать від того, які скельця дає нам ілюзія — велика, незрівнянна продавщиця кольорового скла. Мені, наприклад, здається, синьйоре Меїс, що в різні історичні епохи так само, як і в різні періоди людського життя, можна помітити переважання того чи іншого кольору. Чи не так? Адже за будь-якої доби в людей звичайно спостерігається певна узгодженість почуттів, яка дає і світло, і барву ліхтарикам, що є абстрактними поняттями: істина, доброчесність, краса, честь і таке інше… Чи не здається вам, що, скажімо, ліхтарик поганської доброчесності був червоний? А ліхтарик доброчесності християнської — фіолетового, гнітючого кольору. Світло будь-якої суспільної ідеї наснажується колективним почуттям. Коли це почуття перестає бути єдиним, ліхтар абстрактних уявлень стоїть на місці, однак пломінчик ідеї починає в ньому потріскувати, коливатися, гуготіти, як це звичайно буває в усі так звані перехідні періоди. В історії, крім того, нерідко дмуть і буремні вітри, які враз гасять усі ліхтарики. Яка розкіш! Раптовий морок — і в ньому несказанне сум’яття окремих ліхтариків: той поривається сюди, інший туди, той вертається назад, цей креслить кола, і жоден не знаходить свого шляху. Вони зіштовхуються, на якусь мить об’єднуються по десять, по двадцять, але не можуть узгодити своїх рухів і розбігаються знову, охоплені сум’яттям, тривогою і люттю, наче мурахи, які ніяк не можуть знайти входу до засипаного жорстокою дитиною мурашника. Мені здається, синьйоре Меїс, що нині ми переживаємо одну з таких миттєвостей. Морок і сум’яття! Усі великі ліхтарі згасли. Куди нам іти? Може, назад? До ще вцілілих світильників, котрі горять на могилах великих небіжчиків? Мені спадають на пам’ять чудові вірші Нікколо Томмазео: