Та що вдієш, синьйоре Меїс, коли в нашій лампадці немає того священного єлею, яким живиться світильник Поета? Багато хто ще й досі ходить до церкви, аби заправити оливою свої ліхтарики. Це здебільшого нещасні, немічні старі люди, безталанні жінки, яких зрадило життя, і вони освітлюють собі шлях у пітьмі нашого існування тендітним, мов у лампадки перед іконою, пломінцем почуття. Вони тремтять над тим пломінцем, дбайливо оберігають його від крижаного подиху згубних розчарувань, аби тільки він горів до кінця, до фатальної межі, яка ось уже зовсім близько. Поспішають до неї, не відводячи погляду від вогника, та одно повторюють: «Бог мене бачить!..», аби не чути гучних покликів довколишнього життя, бо ті поклики звучать для них блюзнірством. «Бог мене бачить…» — промовляють ті люди, бо самі бачать Бога — і не тільки в собі, а й у всьому, навіть у своїх муках, у злигоднях, які наприкінці шляху будуть винагороджені. Тьмяне, але рівне світло цих лампадок у багатьох з нас викликає заздрість. Але є й такі, що, навпаки, позирають на ті церковні лампадки зневажливо, бо мають себе за Юпітерів-громовержців, озброєних блискавицями, що їх приручила наука, й урочисто виставляють напоказ потужні електричні лампи. От я й питаю самого себе, синьйоре Меїс: а що, коли весь цей морок, вся ця велика таїна, про яку з давніх-давен на всі лади марно сперечалися філософи, втім, не заперечуючи її, і якою перестала займатися сучасна наука, — що, коли вона, по суті, просто марево, одна з оман нашого розуму, бліда, безбарвна фантазія? А що, коли ми зрештою переконаємо себе в тому, що цієї таїни поза нами просто немає, що вона існує лише в нас самих через оту нашу горезвісну перевагу — усвідомлення, що ми живемо, тобто, що в кожному з нас є ліхтарик, про який я казав? Одне слово, що, коли смерті, яка викликає в нас такий жах, немає? Що, коли смерть — аж ніяк не кінець життя, а тільки подих вітру, який гасить наш ліхтарик, — це злощасне усвідомлення життя, усвідомлення нестерпне й боязке, бо воно обмежене, оточене зусібіч кільцем уявної пітьми, що густішає за межами того мізерного простору, який осяваємо ми, жалюгідні мандрівні світлячки? Адже наше життя ув’язнене в цьому тісному, обмеженому просторі, немов у в'язниці, воно ніби відчужене на деякий час від всесвітнього життя, вічного життя, з яким ми, напевне, маємо коли-небудь злитися, щоб перебувати в нім постійно, але вже без почуття відчуженості й страху. Але межі цього простору — уявні, вони визначаються нашим слабеньким світлом, нашою особистістю, а в дійсності, у природі, таких меж немає. Ми — не знаю, чи поділяєте ви мою думку, — завжди жили і житимемо разом з усім світом. І нині, в нашій теперішній подобі, ми беремо участь у всіх порухах Всесвіту, але не знаємо і не помічаємо цього, бо, на жаль, наш клятий тьмяний світильник дає нам змогу побачити лише стільки, скільки він у змозі освітити. І якби ж то він хоч це показував таким, яке воно є насправді! Таж ні: він усе забарвлює на свій лад і чого тільки не показує нашим очам! Чорт забирай, тут і справді пожалкуєш, що в іншій формі буття ми не матимемо вуст і не зможемо над усім оцим щиро посміятися! Так, синьйоре Меїс, посміятися над усіма суєтними, безглуздими прикрощами, якими обдарував нас ліхтарик, над пітьмою, що нас оточувала, над страхом, який нас мучив, над жахливими привидами, що виникали попереду і позад нас через нього, з його вини!
Але чому ж синьйор Ансельмо Палеарі, котрий так слушно нарікав на цей ліхтарик, що світиться в кожному з нас, так щиро прагнув засвітити в моїй кімнаті інший ліхтарик, з червоними скельцями, для своїх спіритичних дослідів? Чи не досить з мене одного, мого власного?
І я спитав його про це.
— Потрібен коректив! — відповів він. — Один ліхтарик на противагу іншому! Крім того, настає мить, коли другий, матеріальний ліхтарик гасне!
— І вам здається, що це найліпший спосіб щось побачити? — нерішуче зауважив я.
— Е ні, перепрошую, — жваво заперечив синьйор Ансельмо, — так зване світло править нам лише для того, щоб ми слушно бачили речі тут, у нашому так званому житті. А бачити за його межами світло, повірте мені, не те що не допомагає, ба навіть перешкоджає. То все вкрай безглузде шанолюбство деяких учених з нікчемними душами та ще нікчемнішим розумом, котрі задля своєї власної зручності хочуть переконати всіх, буцім такі досліди — не що інше, як зневаження науки і природи. Та це не так, синьйоре! Ми прагнемо відкрити в природі інші закони, інші сили, інше життя. Так, дідько його бери, в тій же природі, тільки поза межами нашого мізерного звичайного досвіду.
Ми хочемо подолати вузькість сприйняття, яке отримуємо за допомогою своїх обмежених почуттів. Але, даруйте, хіба ж оті вчені самі не створюють сприятливих умов для того, щоб їхні досліди вдалися? Досить згадати затемнену кімнату для проявлення фотографій. Чого ж іще? Крім того, існує стільки способів перевірити себе!