— Як то так? — здивувався я. — Сам не піде, а внучці дозволить?
— Але ж він добре тямить, кому довіряє її! — хвалькувато вигукнув Папіано.
Це вже мене не цікавило. Хотілося зрозуміти інше: чому Адріана відмовляється приходити на такі сеанси? Також через релігійні переконання… Та коли внучка самого маркіза Джільйо братиме участь у них, причому з дозволу свого діда-клерикала, то чому б не прийти й Адріані? Маючи такий вагомий доказ, я спробував умовити її ввечері, напередодні першого сеансу.
Вона зайшла до моєї кімнати разом з батьком, і він також чув моє прохання.
— Оце завжди у нас так, синьйоре Меїс! — зітхнув старий. — Релігія перед лицем проблеми спіритизму нашорошує свої ослячі вуха й боїться так само, як і наука. А тим часом я вже казав і пояснював своїй дочці, що наші досліди аж ніяк не суперечать ні релігії, ні науці. Щодо релігії, то вони ж якраз і доводять ті істини, що їх вона стверджує.
— А може, я просто боюся? — заперечила Адріана.
— Чого? — не здавався батько. — Доказів?
— Чи темряви? — додав я. — З вами, синьйорино, ми були б у повному складі. Невже ви не підтримаєте товариство?
— Але ж я… — знітилася Адріана, — я в це не вірю, бо… не можу вірити, бо… знаю!
Більш нічого вона не сказала. З її інтонації та розгубленості я відразу зрозумів, що не тільки релігія перешкодила Адріані бувати на спіритичних сеансах. Страх, на який вона посилалась, можна було пояснити зовсім інакше. Синьйор Ансельмо й не підозрював, чим викликаний той страх. Мабуть, їй нестерпно було дивитися, як її старого батька, наче малу дитину, дурять Папіано та синьйорина Капорале.
Мені не стало духу наполягати.
Але вона мовби прочитала в моєму серці жаль, якого завдавала мені її відмова, нерішуче промовила в темряві: «Зрештою…», і я притьмом упіймав її на слові:
— От молодчинка! Значить, ви будете з нами?
— Тільки на завтрашній вечір, — усміхнулася вона.
Наступного дня по обіді Папіано заходився готувати кімнату: приніс грубувато збитий прямокутний ялиновий столик, не полірований, без шухляд. У кутку причепив на мотузці простирадло. Потім приволік гітару, собачий нашийник з безліччю бубонців та ще деякі предмети. Усі ці приготування відбувалися при світлі славнозвісного ліхтарика з червоними скельцями. Порядкуючи в кімнаті, він, певна річ, не змовкав ні на мить.
— Простирадло править… так, саме править… як би вам це пояснити?.. ну, скажімо, за акумулятора таємничої психічної сили. Ви побачите, синьйоре Меїс, як воно тріпотітиме, напинатиметься, мов вітрило, і часом осяватиметься дивним, я сказав би, зоряним світлом. Так, так, синьйоре! Нам поки що не пощастило домогтися матеріалізації, але світло ми вже маємо. Ви самі в цьому пересвідчитесь, якщо сьогодні ввечері синьйорина Сільвія буде в належному стані. Вона спілкується з духом одного свого давнього товариша по консерваторії, який помер — спаси нас, Господи! — від тифу вісімнадцятирічним. Родом він… слово честі, не знаю… ага, здається, з Базеля, але його родина давно оселилася в Римі. Геній у музиці! Та жорстока смерть скосила його раніше, ніж він устиг дати людям те, що міг би дати. Так принаймні вважає синьйорина Капорале. Ще до того, як виявилось, що вона володіє даром медіума, синьйорина Сільвія спілкувалася з духом Макса. Так, синьйоре, його звали Макс… Хвилиночку, Макс Оліц, здається, я не помиляюся. Так, запевняю вас, синьйоре! Коли цей дух оволодівав нею, вона імпровізувала на роялі, поки не падала непритомна. Якось увечері на вулиці зібралися люди і почали аплодувати їй…
— І синьйорина Капорале навіть злякалась, — добродушно вставив я.
— Ах, ви це знаєте? — здивувався Папіано.
— Вона сама розповідала мені. Виходить, люди аплодували музиці Макса, яку виконувала синьйорина Капорале?
— Так, так! Дуже шкода, що в нас немає рояля. Доводиться вдовольнятися уривками, двома-трьома акордами на гітарі. Макс іноді через це так сатаніє — еге ж! — що струни на гітарі рвуться… Ось почуєте самі сьогодні ввечері. Здається, вже все гаразд.
— А скажіть мені, синьйоре Теренціо, — я просто з цікавості хочу спитати вас, поки ви не пішли, — ви самі вірите в це? Справді, вірите?
— Ну, якщо по щирості, — вмить відгукнувся він, наче передбачав це запитання, — то мені тут не все ясно.
— Ще б пак!
— Та зовсім не тому, що досліди проводяться в темряві! Усі явища, які там відбуваються — справжні, нічого не скажеш, вони просто безсумнівні. Не можемо ж ми сумніватися в самих собі…