— Ах! ні-ні-ні-ні-н-і-і!! — закричала Пепіта, притьмом скочивши з місця. — Я жодних доторків не люблю. Чиї доторки?
— Ідеться про Максів дух, синьйорино, — пояснив Папіано. — Я ж вам показував, коли ми йшли сюди, як це буває. Аніскілечки не шкідливо. Не хвилюйтеся.
— Титтологія, — додала синьйора Кандіда поблажливим тоном досвідченої в цих справах жінки.
— Так ось, — вів далі синьйор Ансельмо. — Два удари — «так», три удари — «ні», чотири — «темрява», п’ять — «говоріть», шість — «світло». Поки що досить. А тепер, панове, нам слід зосередитись!
Запала тиша. Ми зосередились.
14. Максові подвиги
Боязно? Ні. Немає навіть тіні страху. Але мене охопила шалена цікавість і ще й тривога: коли б то Папіано не провалився зі своєю витівкою. Здавалося, це мало б порадувати мене, а воно, навпаки, тривожить. Та хто ж не відчував неприємності, ба навіть приниження, сидячи на кепсько розіграному поганенькими акторами спектаклі?
«Він сидить між двома жінками, — міркував я. — Або надто спритний, або вперте бажання сидіти поруч Адріани заважає йому збагнути, що він влаштувався не там, де слід, що тут він не зможе одурити ні Бернальдеса з Пепітою, ні мене з Адріаною, і ми всі відразу, без жодних ілюзій, пересвідчимося в його шахрайстві. Передусім упевниться в цьому Адріана, бо сидить поруч нього. Та вона вже підготовлена до обману — підозрює його. Оскільки їй не вдалося сісти біля мене, вона, мабуть, шкодує, що доведеться брати участь у комедії, на її думку, не просто безглуздій, а негідній і блюзнірській. Так само, либонь, невдоволені Бернальдес і Пепіта. Невже Папіано й тепер, коли йому не вдалося посадити мене поруч Пепіти, сподівається ввести нас в оману? Отже, він цілком певний у своїй спритності? Що ж, побачимо».
Отак розмірковуючи, я забув про синьйорину Капорале. А вона зненацька заговорила, наче в напівдрімоті:
— Ланцюжок… — промовила вона, — ланцюжок змінився…
— Макс уже тут? — поквапливо спитав старий добряга синьйор Ансельмо.
Синьйорина Капорале відповіла не відразу.
— Так, — оголосила нарешті, та потім занепокоєно і навіть тривожно додала: — Але ж нас сьогодні більше…
— Це так! — перебив її Папіано. — Але мені здається, ми розташувалися пречудово!
— Тихше! — суворо спинив його синьйор Палеарі. — Послухаймо, що скаже Макс!
— Йому здається, — вела далі синьйорина Капорале, — що ланцюжок не досить рівний. Ось тут, з цього боку (вона підняла мою руку), біля чоловіка сидять дві жінки. Синьйорові Ансельмо ліпше було б помінятися місцями з синьйориною Пепітою.
— Гаразд! — вигукнув синьйор Ансельмо, скочивши зі стільця. — Прошу вас, синьйорино, сідайте на моє місце!
Цього разу Пепіта не заперечувала. Вона опинилася поруч художника.
— Тепер, — промовила синьйорина Капорале, — синьйора Кандіда…
Папіано перебив її:
— На місце Адріани, чи не так? Я вже подумав про це. Чудово!
Я міцно-міцно, до болю стис руку Адріани, тільки-но вона сіла біля мене. Водночас синьйорина Капорале стисла мою другу руку, наче питаючи: «Ну як, задоволені?» «Авжеж, задоволені!» — відповів я потиском руки так, щоб це означало: «Тепер можете робити все, що вам до вподоби, робіть, що заманеться!»
— Тихше! — пролунав у цю мить суворий наказ синьйора Ансельмо.
Але хто подав голос? Хто? Столик? Чотири удари! «Темрява»!
Присягаюся, я нічого не втямив.
Однак усі мої передбачення пішли шкереберть, тільки-но погасло світло. Синьйорина Капорале відчайдушно закричала, аж усі враз позіскакували зі своїх місць:
— Світла! Світла!
Що скоїлось?
Удар! Синьйорину Капорале хтось дуже вдарив кулаком в обличчя. З рота в неї потекла кров.
Пепіта і синьйорина Кандіда перелякано тремтіли. Папіано засвітив ліхтарик. Адріана хутко висмикнула свою руку з моєї. На червонуватому від запаленого сірника обличчі Бернальдеса блукала здивована й водночас недовірлива усмішка. А геть розгублений синьйор Ансельмо одно повторював:
— Удар кулаком? Як же це могло статися?
Я теж збентежено думав про це. Удар кулаком? Отже, остання переміна місць не була узгоджена синьйориною Капорале й Папіано. Удар кулаком? Виходить, синьйорина Капорале збунтувалася проти Папіано. Що ж тепер буде?
Тепер синьйорина Капорале, відсунувши від себе стілець і прикладаючи до рота носову хустинку, рішуче заявила, що з неї досить. А Пепіта Пантогада верещала:
— Дякую, панове, дякую! Я вже не хочу! Тут б’ються!
— Та ні! Ні! — вигукнув синьйор Палеарі. — Любі мої, це ж зовсім нове і вельми дивне явище! Слід з’ясувати, в чім річ!