Тільки це й затьмарювало час від часу нашу радість. Але ж я знав Папіано і мав би запідозрити, що в нього виник якийсь підступний план, коли вже він дозволив мені сидіти біля Адріани і, наперекір моїм сумнівам, не тільки не турбував нас втручанням Максового духа, а ніби ще й допомагав нам, опікувався нами. Та в ті хвилини я так радів — адже мав нагоду побути в темряві поруч з Адріаною! — що жодна підозра не могла закрастися мені на думку.
— Ні! — зненацька зарепетувала синьйорина Пантогада.
— Кажіть, кажіть, синьйорино! Що сталося? — аж скинувся синьйор Ансельмо. — Що ви відчули?
Бернальдес також почав лагідно розпитувати її.
— Та ніби хтось пестив… — відповіла Пепіта.
— Пестив рукою? — спитав синьйор Палеарі. — Легенько, правда ж? Отакі ніжні, прохолодні, швидкі доторки… Ох, Максе, ти, коли схочеш, умієш поводитися з жінками! Ану ж бо, дорогенький, якщо твоя ласка, торкни синьйорину ще раз!
— О, знову, знову! — заверещала, сміючись, Пепіта.
— Що? Що таке? — зрадів синьйор Ансельмо.
— Знову, знову… він пестить мене!
— Може, ти й поцілуєш її, Максе? — запропонував тоді синьйор Ансельмо.
— Ні! — заверещала Пепіта.
Але в цю мить хтось соковито, з виляском поцілував її в щоку.
Тоді я майже несвідомо підніс до своїх вуст руку Адріани, та не вдовольнився цим і став шукати її вуста. Отак ми вперше поцілувалися. Цілунок був довгий, беззвучний.
Що далі? Розгубившись від сорому й ніяковості, я не відразу втямив, що навколо нас зчинилася метушня. Невже вони довідались про наш поцілунок? Лунали вигуки, засвітився сірник, другий, потім свічка, та, що була під червоним скляним ковпачком. Усі позіскакували зі своїх місць. Але чому? Чому? Нараз, уже при світлі, щось грюкнуло по столику. Це був сильний удар кулака, ніби заведений незримим велетнем. Ми всі сполотніли від жаху, найдужче Папіано й синьйорина Капорале.
— Шіпіоне! Шіпіоне! — покликав Папіано.
Епілептик лежав на підлозі й страшенно хрипів.
— Та сідайте ж! — закричав синьйор Ансельмо. — Це ж він у трансі! Бачите, столик рухається, піднімається, піднімається… Це вже левітація! Браво, Максе! Ура!
І справді, столик, до якого ніхто не торкнувся, плавно піднявся на цілу долоню, а потім важко грюкнув на підлогу.
Бліда, як віск, перелякана до смерті синьйорина Капорале, тремтячи, припала обличчям до моїх грудей. Синьйорина Пантогада з гувернанткою вибігли з кімнати, а розлючений синьйор Палеарі нестямно репетував:
— Куди ви? Чорт забирай! Не розривайте ланцюжка! Зараз буде найцікавіше! Максе! Максе!
— Та який там Макс! — вигукнув Папіано, нарешті отямившись від страху, і кинувся рятувати свого брата.
Я забув і про поцілунок, такий був вражений воістину дивним, незбагненним явищем, яке щойно сам бачив. Коли це при світлі на моїх очах діяла таємнича сила і була вона силою невидимого духа, як запевняв синьйор Палеарі, то, безсумнівно, дух цей не мав нічого спільного з Максом. Аби в цьому пересвідчитись, варто лише глянути на Папіано та синьйорину Капорале: Макса вигадали вони самі. Але що ж то таке? Хто так сильно гупнув кулаком по столу?
Усе, що я прочитав у книжках синьйора Палеарі, зненацька хаотично ожило в моїй уяві. І пройняла мене дрож, коли я згадав про того невідомого, який утопився біля водяного млина в маєтку Стіа і в якого я забрав сльози й жалобу родичів та друзів. «А раптом це він?! А раптом він з’явився тут, аби помститися мені, розкрити мою таємницю?»
Тим часом синьйор Палеарі, єдиний серед нас, хто не злякався і нітрохи не здивувався, ніяк не міг дотямити, чому саме таке просте й звичне явище як левітація столика отак усіх нас схвилювало й настрахало, хоч ми вже спостерігали й не такі чудеса. Як на його думку, то зовсім не суттєво, що це явище відбулося при світлі. Значно дужче здивувало його те, що Шіпіоне опинився тут, у моїй кімнаті. Адже синьйор Палеарі був певен, що хлопець уже спить.
— Це мене вражає тому, що бідолаха звичайно ні на що не звертає уваги, — пояснив він. — Очевидно, наші таємничі сеанси викликали в нього цікавість, і йому схотілося підгледіти, що ми тут робимо. Зайшов потихеньку і… гух! Попався! Бо ж ясно як день, синьйоре Меїс, що незвичайні явища медіумізму виникають досить часто за допомогою невропатів-епілептиків, каталептиків, істериків. Макс бере від усіх, він позичає і в нас чимало нашої енергії, використовуючи її для спіритичних явищ. Це твердо встановлено! Ось ви, наприклад, хіба не відчуваєте, що й у вас дещо взято?