— Щиро кажучи, поки що не відчуваю.
Майже до ранку совався я на ліжку, весь час уявляючи собі нещасного потопельника, похованого на кладовищі в Міраньйо під моїм іменем. Хто він такий? Звідки прибув? Чому наклав на себе руки? Може, він хотів, щоб про його сумний кінець стало відомо всім? Може, це була помста чи спокута?.. А я скористався його смертю?
Не стану приховувати — я кілька разів ціпенів од жаху в нічній темряві. Бо не тільки ж я сам чув удар кулаком по столику в моїй кімнаті. Ану ж, то був він? А раптом і зараз він тут, поруч мене, мовчазний і невидимий? Кожен ледь чутний звук, найменший шерех змушував мене принишкнути. Потім я нарешті заснув, але снилось мені щось жахливе.
Наступного дня я розчинив вікна — світло залило кімнату.
15. Я і моя тінь
Коли я прокидався, як то кажуть, в самісінькому серці ночі (правда, ніч у цих випадках можна було б назвати безсердечною), то часто потерпав у тиші й пітьмі від якоїсь незбагненної ніяковості ба навіть від сорому за сподіяне вдень, при ясному світлі. І тоді я питав у самого себе: чи не залежать наші дії від вигляду навколишніх речей, їхнього забарвлення, багатоголосого звучання життя? Атож, залежать! І не тільки від цього. Є ще багато іншого. Чи не спілкуємось ми, як вважає синьйор Ансельмо, зі Всесвітом? І нам слід замислитись над тим, скільки всіляких дурниць змушує нас робити клятий Всесвіт, а ми через ті дурниці нарікаємо на нашу нещасну совість. А над нею тяжіють зовнішні сили, засліплюючи яскравим світлом. І, навпаки, скільки ухвалених уночі рішень, скільки ретельно обміркованих задумів, скільки загаданих хитрощів стають безглуздими, руйнуються, розвіюються при яскравому денному світлі? Як день і ніч зовсім різні, так, може, й ми — удень одні, а вночі зовсім інші, і водночас (нічого не вдієш!) — найжалюгідніші створіння — як удень, так і вночі.
Знаю достеменно: я не відчув ніякої радості, коли після сорокаденної пітьми знову відчинив вікна своєї кімнати й побачив світло. Бо його затьмарив спогад про те, що я накоїв, коли жив у темряві. Усі докази, виправдання, які тоді здавалися вагомими, відразу зробилися мізерними, тільки-но розчинилися вікна. Марно те бідолашне «я», що так довго жило за причиненими віконницями й зі шкури пнулося, аби полегшити собі нестямну тугу ув’язнення, тепер, мов побитий песик, терлося, насуплене, похмуре, невдоволене, біля другого «я», що розчинило вікна назустріч денному світлу. Марно намагалося перше «я» відірвати свого двійника від тяжких думок, умовляючи його підійти до дзеркала й порадіти, що операція закінчилася щасливо, що відросла борода, і потішитися навіть тим, що на обличчі з’явилася блідість, надавши йому шляхетнішого вигляду.
«Що ти накоїв, дурню? Що ти накоїв?»
Що я накоїв? Та, власне, нічого! Займався коханням. У темряві — хіба це моя провина? — мені здалося, що жодних перешкод уже нема, і я забув про вимушену мою стриманість. Папіано хотів відняти в мене Адріану, а синьйорина Капорале повернула мені її, посадивши поруч, і за це отримала, бідолашна, удар кулаком у лице. Я тоді страждав, сидів весь час у темній кімнаті і, як кожен страдник (така вже людська натура), вважав, що маю право на деяку винагороду. А винагорода завдяки синьйорині Капорале була біля мене, і я взяв її. Тут проводили досліди з потойбічним світом, а поруч мене сиділа юна дівчина, окраса життя, і тільки й чекала цілунка, щоб розквітнути в промінні радості. Та й Мануель Бернальдес поцілував же в темряві свою Пепіту, отож і я…
— Ах!
Я затулив обличчя руками й кинувся в крісло. Вуста мої затремтіли, коли я згадав про той поцілунок. Адріана! Адріана! Які надії запалив я в її серці тим цілунком! Вона — моя наречена! Невже? Вікна відчинені — свято для всіх!
Не знаю, як довго я просидів отак у кріслі, розмірковуючи. То з розплющеними очима, то стривожено скулившись, наче боявся гострого душевного болю й хотів захиститися від нього. Нарешті я все збагнув. Збагнув, яку жорстоку, яку злу штуку втнули мої ілюзії і чим насправді обернулося те, що здавалося мені найвищим щастям, коли я сп’янів від несподіваної волі.
Тепер я вже пересвідчився, що моя безмежна, як здавалося спочатку, воля, на жаль, обмежена убогою сумою моїх грошей. Потім я усвідомив, що маю всі підстави назвати цю волю самотністю і нудьгою, адже вона прирікає мене до жорстокої кари — вдовольнитися своїм власним товариством. Я хотів спілкуватися з іншими людьми. Але чого був вартий мій намір ні в якому разі, хай навіть слабенько, не зав’язувати знов розрізаних ниток? Ці нитки самі собою зав’язалися, і життя, хоч як я опирався, відчуваючи, що справи кепські, життя, на яке я не маю права, захопило мене у свій вир. Так, я чітко усвідомив це тепер, бо вже не міг приховати від себе самого почуття до Адріани, хоча вдавався до всіляких примітивних доказів, майже дитячих хитрощів і дріб’язкових виправдань. Я применшував перед самим собою власні наміри, слова, дії. Адже, не промовивши й слова, я сказав дівчині дуже багато, коли стискав її руки, коли змушував її пальці переплітатися з моїми. І врешті поцілунок, поцілунок закріпив наше взаємне кохання. Але ж як зможу я виконати дану таким чином обіцянку? Чи могла Адріана стати моєю? Це ж мене кинули в ставок біля водяного млина в маєтку Стіа дві милі жінки — Ромільда і вдова Пескаторе. Не самі туди кинулись! І вільною лишилась моя дружина, а не я. Я прилаштувався на місце небіжчика, сподіваючись стати іншою людиною, зажити новим життям. Стати іншою людиною, але ж за однієї умови: нічого не робити! І якою людиною? Тінню людини! Зажити новим життям? А яке це життя? Допоки я вдовольнився тим, що, замкнувшися в собі, споглядав життя інших людей, я ще міг так чи інакше зберегти ілюзію, буцімто зажив новим життям. Але нині, коли я заглибився в це життя так, що зірвав поцілунок з дорогих мені вуст, я мусив з жахом від них відсахнутися, ніби поцілував Адріану вустами небіжчика, який не міг воскреснути заради неї. Звичайно, я мав змогу цілувати продажні губи, але ж хіба дадуть вони відчути радість життя? О, коли б то Адріана знала про моє химерне становище… Вона?.. Ні, ні! Що це я? Навіть думати про таке не можна! Вона — сама чистота, сама скромність… Та якби кохання в її серці виявилось сильнішим над усе, дужчим за будь-які загальноприйняті в суспільстві правила… Ех, бідолашна Адріана, хіба ж я дозволю собі втягнути її в чорну безодню своєї долі? Яким же я буду чоловіком, коли під жодним приводом повік не посмію розповісти про себе відверто, зізнатися, що я живий? Що робити? Що робити?