У двері двічі постукали, і я скочив з крісла. Це була вона, Адріана.
Хоч як намагався я приховати сум’яття, та не міг. І вона була схвильована, однак природжена сором’язливість не дала їй відверто виявити свою радість — бачити мене нарешті при денному світлі, зціленого, задоволеного… Хіба ж не так? Чому? Вона лиш на мить звела на мене очі, спаленіла й подала конверт:
— Це вам…
— Лист?
— Не думаю. Здається, це рахунок від лікаря Амброзіні. Служник хоче знати, чи буде відповідь.
Голос її легенько тремтів. Вона всміхнулася.
— Зараз, — сказав я.
І тут мене огорнула невимовна ніжність: я зрозумів, що Адріана (рахунок — то тільки привід) прийшла до мене, аби почути бодай одне слово, яке підкріпило б її надії. Щемливий жаль до неї і до себе спонукав мене пригорнути дівчину, адже тільки з нею міг я притлумити своє болісне страждання. І хоч розумів, що заплутуюсь іще дужче, все-таки я не стримався — обійняв її. Залившись рум’янцем, вона довірливо підняла свої руки й тихенько поклала на мої. Тоді я пригорнув до грудей її біляву голівку й погладив м’яке волосся:
— Бідна Адріана!
— Чому? — здивовано спитала вона. — Хіба ми не щасливі?
— Щасливі…
В ту мить мене охопило обурення, схотілось відкритися їй, сказати: «Чому? А тому що кохаю тебе, але не можу, не маю права кохати! І все ж, коли ти хочеш…» Боже мій! Хіба могло чогось хотіти це лагідне, покірливе створіння? Я міцно притис до грудей її голівку і відчув, що було б куди жорстокіше скинути дівчину з високостей блаженства, на які вона, ні про що не відаючи, була піднята коханням, скинути в ту безодню відчаю, що зазяяла в моїй душі.
— Тому, — промовив я, відхиляючись від неї, — що я знаю багато такого, через що ви не зможете бути щасливою…
Наче якесь гірке здивування охопило Адріану, коли я отак зненацька випустив її зі своїх обіймів. Може, вона сподівалася, що тепер я вже звертатимусь до неї на «ти»? Глянула на мене і, завваживши моє сум’яття, спитала несміливо:
— Знаєте багато…. про самого себе чи… про мою родину?
V відповідь я кивнув головою: мовляв, про вашу родину.
Я боявся піддатися спокусі й розповісти Адріані всю правду.
Коли б то я наважився! Нехай би вразив її болісно, зате позбавив би від інших прикрощів і сам би остаточно не вскочив у ще тяжчу й скрутнішу халепу. Але ж я не встиг іще звикнути до свого гіркого відкриття, треба було самому добре його обміркувати, призвичаїтись до нього, а кохання й жалість не давали мені мужності отак відразу, одним махом, розвіяти сподівання Адріани та й своє власне життя, тобто ту тінь ілюзії, що я живу і яка могла в мене лишатися тільки доки я мовчав. Крім того, я усвідомлював, як огидно звучало б зізнання, що в мене є десь жива дружина, а в такому разі мені неодмінно довелося б зізнатися в цьому. Так, так! Признавшися їй, що я не Адріано Меїс, я знову став би Маттіа Паскалем, уже померлим, але ще й досі одруженим. Як можна казати їй таке? І як мені далі терпіти страшну наругу від своєї дружини: сама вона звільнилася, «впізнала» мене, побачивши труп якогось горопашного потопельника, і посмертно й далі дошкуляє мені, висне, чіпляється. Звичайно, я міг би збунтуватися, оголосити, що я живий, і тоді… Та хто ж на моєму місці вчинив би не так, як я? Тої миті за таких обставин будь-хто, не тільки я, мали б за щастя так неждано-негадано, таким чудом спекатися дружини, тещі, боргів і такого принизливого, тоскного, жалюгідного животіння. Хіба ж міг я подумати, що навіть мертвому мені не скараскатися дружини? Що вона мене здихалась, а я її ніяк не здихаюсь? Що майбутнє моє життя, яке тоді уявлялось мені вільним, безмежно вільним, стало, по суті, лише ілюзією, і його насилу можна назвати реальністю? Що воно виявилось животінням, іще залежнішим, по-рабському залежнішим від облуди, від брехні, до якої я хоч і з огидою, але мусив таки вдаватися від страху бути викритим, хоч насправді ніякого злочину не вчинив?