Адріана визнала, що в неї дійсно немає жодних підстав бути вдоволеною станом справ у родині. Але ж тепер… І своїм поглядом, своєю сумовитою посмішкою вона ніби запитувала, чи можу я вважати перепоною те, що приносило їй самі лише прикрощі. «Ні? Правда ж, ні?» — питали мене зажурені очі.
— Ой, треба ж заплатити лікареві Амброзіні! — вигукнув я, вдаючи, ніби раптом згадав про конверт і служника, який чекає на відповідь. Вийнявши з конверта рахунок, я змусив себе говорити жартівливим тоном: — Шістсот лір! Ви тільки погляньте, Адріано, що ж це виходить! З великої ласки матінки-природи мені довелося стільки років ходити з таким, скажімо, неслухняним, оком. Потім я перетерплюю біль і сиджу сорок днів у темній кімнаті, наче ув’язнений, аби тільки було виправлено її помилку. А тепер, до всього, ще й гроші маю платити. На вашу думку, це справедливо?
Адріана силувано всміхнулася.
— Лікар Амброзіні, — мовила вона, — либонь, не був би в захваті, якби ви порадили йому звернутися за винагородою до матінки-природи. Гадаю, він розраховує на вашу вдячність, бо око…
— Ви вважаєте, що тепер воно гарне?
Адріана змусила себе глянути на мене і промовила стиха, опустивши очі:
— Так… Ніби зовсім інший вигляд…
— У мене чи в ока?
— У вас.
— Може, через мою борідку?
— Ні… Чому? Вона вам личить…
Я видер би собі те око! Яке тепер має значення, що воно на місці?
— І все-таки, — зауважив я, — мабуть, для ока краще було тоді. Зараз воно наче дратує мене… Та нічого. Минеться!
Я пішов до стінної шафки, де лежали мої гроші. Адріана повернулась до виходу, а я, телепень, почав затримувати її. Але хіба ж можна було передбачити те, що сталося? З кожної халепи, великої чи меншої, мене, читачі вже, певне, завважили, завжди рятувала доля. Ось як вона підсобила мені цього разу.
Намагаючись відімкнути шафку, я відчув, що ключ не повертається в замку. Почав обережно натискувати, і раптом дверцята піддалися: шафка була не замкнена!
— Як?! — скрикнув я. — Невже я отак залишив її?
Помітивши моє несподіване хвилювання, Адріана зблідла як смерть. Я звернувся до неї:
— Ось погляньте… самі погляньте, синьйорино, сюди хтось запускав руки!..
В шафці — жахливе безладдя. Мої банкноти, вийняті зі шкіряного гамана, в якому я їх ховав, були розкидані по всій поличці. Охоплена жахом Адріана затулила обличчя руками. Я гарячково зібрав гроші й заходився рахувати їх.
— Оце так! — вигукнув я, порахувавши, і провів тремтячою рукою по лобі, зрошеному холодним потом.
Адріана мало не зомліла. Вона схилилася на столик і якимось чужим голосом спитала:
— Вкрали?
— Заждіть… заждіть… Хіба це можливо? — перебив я.
І знову заходився рахувати, нестямно заламуючи собі пальці, мнучи кредитки, ніби міг вичавити з них ті, яких бракувало.
— Скільки? — спитала Адріана, не тямлячись від огиди й жаху, коли я закінчив рахувати. Обличчя її перекосилося.
— Дванадцять… Дванадцять тисяч лір… — промимрив я. — Було шістдесят п’ять… лишилося п’ятдесят три! Порахуйте самі…
Коли б я вчасно не підхопив бідолашної дівчини, вона впала б на підлогу, ніби її обухом по голові вдарили. Хотів посадити її в крісло, та, зробивши велике зусилля, Адріана отямилась і, надривно схлипуючи, вирвалася з моїх рук і кинулася до дверей: