— Я покличу тата! Покличу тата!
— Ні! — закричав я, стримуючи дівчину. Посадив-таки її в крісло й почав заспокоювати: — Не хвилюйтеся, прошу вас! Це для мене страшніше, ніж втрата грошей… Я не хочу, не хочу, щоб ви так переживали! Ви ж не винні! Заспокойтеся, бога ради. Дозвольте мені ще раз перевірити… Так, шафку хтось відімкнув, але я не можу, не хочу вірити, що сталася така величезна крадіжка… Будьте ж розумницею, прошу вас!
І, востаннє перевіряючи себе, я знову почав перераховувати гроші. Та хоч був цілком певний, що всі вони лежали тут, у шафці, заходився шукати скрізь, навіть там, де ніяк не залишив би такої суми. Хіба потьмарення найшло б якоїсь миті. Аби провадити далі пошуки, хоч вони з кожною хвилиною все очевидніше здавалися мені марними й безглуздими, я переконував себе, що така зухвала крадіжка просто неможлива. Але Адріана, затуливши обличчя руками, не переставала стогнати і, затинаючись від ридання, казала:
— Марно… Марно!.. Злодій… Злодій… Він до всього ще й злодій!.. Усе обміркував заздалегідь… Я щось відчувала тоді, в темряві… У мене виникла підозра, та я не хотіла вірити, що він може дійти до такого…
Вона мала на увазі Папіано. Ніхто, крім нього, не міг вчинити крадіжки. Це зробив він при допомозі свого брата під час спіритичного сеансу…
— Чому, чому ви тримали таку суму тут, удома? — гірко нарікала вона.
Я обернувся й отупіло глянув на неї. Що відповісти? Хіба міг я зізнатися, що обставини існування змушують мене тримати всі гроші при собі? Хіба міг я пояснити, що не можу пустити ці гроші в обіг, довірити кому-небудь? Навіть у банк не можу покласти на своє ім’я, бо як виникне раптом хоч найменша заковика при їх отриманні, — а таке трапляється досить часто, — я ніколи не зможу довести свого права на них.
І, щоб не здатися Адріані заплішеним дурнем, я відказав жорстоко:
— Хіба міг я уявити собі щось подібне?
Адріана знову затулила обличчя руками і розпачливо простогнала:
— Боже! Боже! Боже!
Зміркувавши, що злодій, безперечно, боявся, коли крав, я задумався над тим, що ж буде далі. Ясна річ, Папіано не міг сподіватися, що я запідозрю в крадіжці іспанського художника чи синьйора Ансельмо, синьйорину Капорале чи служницю, а Максів дух і поготів. Він, певно, не сумнівався, що запідозрю я саме його, його з братом. І все-таки зважився на це, наче виклик мені кинув.
А я? Що міг вдіяти я? Викрити його? Як? Я нічого не міг зробити, анічогісінько! Я відчував себе переможеним, знищеним. За той день це стало другим відкриттям. Я знав злодія і не міг заявити про нього. Яке я мав право на те, щоб закон мене захистив? Я ж був поза будь-яким законом. Хто я такий? А ніхто. За законом я взагалі не існував. Будь-хто міг обікрасти мене. А я — нічичирк!
Але ж Папіано нічого про це не знав. То як же тоді?
— Як він міг це зробити? — промовив я. — Чому він такий зухвалий?
Адріана відкрила обличчя і з подивом глянула на мене, мов хотіла спитати: «Ви не знаєте?»
— А, ясно! — вигукнув я, вмить усе збагнувши.
— Але ж ви заявіть! — Адріана скочила з крісла. — Прошу вас, дозвольте мені покликати батька… Він сам негайно заявить!
Мені пощастило й цього разу стримати її. Бракувало ще, аби на додачу до всього Адріана змусила мене заявити про крадіжку! Наче не досить того, що мене так просто обікрали на дванадцять тисяч лір. Та ще я мусив боятися розголосу! Довелося прохати Адріану, благати її, щоб не кричала про це щосили, щоб нікому й слова не сказала. Та що вдієш? Адріана — тепер я це добре знав — аж ніяк не могла дозволити, щоб я промовчав сам і змусив мовчати її, не могла ніяк прийняти мій, на її думку, благородний жест. Вона мала більше, ніж досить, підстав: передусім, її кохання до мене, потім честь її родини, потім я сам і, нарешті, її ненависть до зятя.
Але я потрапив у таке жахливе становище, що її праведний гнів став останньою краплиною, яка переповнила чашу мого терпіння. Я роздратовано закричав:
— Ви будете мовчати? Я наказую вам! Нікому ані слова, ясно? Ви що, хочете скандалу?
— Ні! Ні! — плачучи відповіла бідолашна Адріана. — Я хочу збутися цього негідника!
— Але ж він заперечуватиме! І тоді всі, хто тут живе, потраплять під слідство… Не розумієте?
— Так, добре розумію! — вигукнула вона, палаючи від гніву. — Нехай заперечує! Нехай! А ми маємо в чому звинуватити його. Ви повинні заявити і не думайте про нас, не бійтеся за нашу долю… Повірте, ви зробите нам велику послугу, дуже велику! Помститеся за мою бідолашну сестру… Ви маєте мене зрозуміти, синьйоре Меїс, що зневажите мене, якщо не заявите. Я хочу, хочу, щоб ви це зробили. Якщо ви відмовитесь, то я сама заявлю! Хіба ви хочете, щоб ми з батьком терпіли таку ганьбу? Ні! Ні! Ні! І потім…