Я стис її в обіймах: побачивши, як вона тяжко страждає, вже не думав про викрадені гроші. Аби заспокоїти її, я пообіцяв зробити так, як вона хоче. До чого тут ганьба? Для неї і для синьйора Ансельмо ніякої ганьби немає. Адже я знаю, хто злодій. Папіано підрахував, що моє кохання до неї коштує принаймні дванадцять тисяч лір, а я буду спростовувати? Заявляти? Гаразд, я це зроблю, але не заради себе, а задля того, щоб здихатися негідника. Зроблю, але за однієї умови: Адріана заспокоїться, перестане плакати — ось так, от і добре! І поклянеться мені найдорожчим, що в неї є на світі, нікому й слова не казати про крадіжку, поки я не пораджуся з адвокатом відносно всіх наслідків, які можуть виникнути, бо ми з нею зараз такі збуджені, що не можемо їх передбачити.
— Присягаєтесь? Тим, що вам на світі найдорожче?
Адріана присяглася і так ніжно поглянула на мене крізь сльози, що я зрозумів, чим вона присягалась.
Бідна Адріана!
Я залишився сам у кімнаті, приголомшений, убитий, знищений, ніби весь світ став для мене пусткою. Скільки я просидів так, поки отямився? Телепень… Телепень! Мов останній дурень, підійшов я до шафки подивитися, чи немає на дверцятах якихось слідів злому. Ні, жодного сліду. Їх тихенько відчинили за допомогою відмички, тоді як я старанно ховав ключ у кишені… «Ось ви, наприклад, хіба не відчуваєте, що й у вас дещо взято?» — питав мене синьйор Палеарі по закінченні останнього спіритичного сеансу.
Дванадцять тисяч лір!
І знову пойняло мене відчуття цілковитої моєї безпорадності, нікчемності. Навіть уві сні не могло приснитися, що мене обікрадуть, та ще й доведеться мовчати, аби ніхто не довідався про ту крадіжку, ще й потерпати, ніби я сам її вчинив, а не мене обікрали. Це завдавало мені нестерпних мук.
Дванадцять тисяч лір? Дрібниці! Мене можуть обібрати до нитки, можуть зняти з мене останню сорочку, а я — нічичирк! Яке я маю право піднімати свій голос? Перше, що мене спитають: «А ви хто такий? Звідки у вас оці гроші?» Та навіть якщо я не заявлю… Побачимо, як воно буде! От схоплю його за карк сьогодні ж увечері й крикну: «Негайно віддай мені гроші, які ти взяв отут, у шафці! Віддай, злодюго!»
Він здійме галас, запротестує, може, навіть скаже: «Так, так, синьйоре, ось вони, я помилково взяв їх…» Аби ж то так! А раптом він подасть на мене скаргу за наклеп? Мовчати, тільки мовчати! Колись мені хотілося, щоб мене вважали мертвим. Так ось я справді помер. Помер? Ні, ще гірше, і про це нагадав мені синьйор Ансельмо: мертвим уже помирати не доведеться, а мені доведеться. Я ще живий для смерті, але мертвий для життя. Яке тепер може бути в мене існування? Нудьга, самотина… Безвихідь!
Я схопився руками за голову і впав у крісло.
Краще був би я негідником! Може, пристосувався б тоді до животіння з волі випадку, весь час ризикуючи, постійно залежачи від вибриків долі, не маючи твердого грунту під ногами, не маючи жодної опори. А я? Я не годен до цього. Що ж мені робити? Як бути? Піти? А куди? А Адріана? Хоча, що я міг зробити для неї? Нічого… Нічогісінько… Піти, навіть слова не мовивши, після всього, що сталося? Але ж Адріана гадатиме, що я пішов геть через крадіжку, і скаже: «Він побажав урятувати злочинця, а мене, невинну, покарати!» Ні, ні, безталанна моя Адріано! Та як мені вчинити, аби моя роль не була такою негідною, коли я вже нічогісінько не можу зробити для дівчини? Хоч-не-хоч я змушений бути непослідовним і жорстоким. Непослідовність і жорстокість — оце мій талан. І я перший від цього страждаю. Навіть Папіано, злодюга, і той, чинячи злочин, виявився послідовнішим за мене і не таким жорстоким, яким, на жаль, змушений стати я.
Він хотів заволодіти Адріаною, аби не повертати тестеві посагу своєї першої дружини. Я побажав відняти в нього Адріану? Тоді я й повинен повернути посаг синьйорові Палеарі.
Надзвичайно логічно, як на злодія!
На злодія? Та який там він злодій! Крадіжки, власне, й нема. Вилучення в мене цих грошей скоріш уявне, аніж реальне, бо, знаючи порядність Адріани, Папіано не міг подумати, що я розраховую зробити її своєю коханкою, отже, я збирався одружитися з нею, а коли так, то отримаю свої гроші як посаг Адріани та ще й матиму таку чесну й чудову дружину. Чого ж мені ще треба?
О, я був певен, що якби ми змогли почекати і якби Адріані вистачило терпіння й сили зберегти таємницю, ми б стали свідками того, як Папіано, дотримавши своєї обіцянки, віддає тестеві посаг покійної дружини ще до закінчення річного терміну.